Війна в Україні докорінно змінила роль молодого покоління, миттєво перевівши його зі статусу «майбутнього країни» в позицію людей, які вже зараз несуть за неї повну відповідальність. Молодь сьогодні воює, створює інноваційні технології, веде бізнес, запускає потужні громадські ініціативи та викладає, руйнуючи старі бюрократичні стереотипи про обов’язковий багаторічний досвід для входу у професію. Учасники дискусійної платформи “Молодь: Сміливість обирати” під час 10-го Українського Жіночого Конгресу провели гостру дискусію про те, чи готові державні інституції надати цьому поколінню повноцінне право впливати на суспільно важливі рішення.
Під час свого виступу керівниця медичного напрямку “Азов.Супровід” Ірина Гой розповіла, що рішення піти служити вона для себе ухвалила 2 роки тому, після смерті подруги Ірини Цибух.
“Відповідальність настає в момент прийняття рішення”, – пояснила вона.
Ірина Гой детальна розповіла присутнім про діяльність “Служби супроводу”.
“Наша служба – це продукт неспроможності держави. І наша задача – зшивати системні прогалини, які з’являються після отримання поранення військовими. Допомагати психологічно, з соціальними аспекати. Повірте, весь цей шлях побудований з залученням великої кількості випробувань, тож ми зшиваємо систему, ми зберігаємо військовий капітал. Я маю на увазі, що кожен поранений має велику кількість досвіду – бойового, управлінського, комунікаційного тощо. Якщо військовий після отримання поранень припинить довіряти системі, відчувати свою потрібність, то цей важливий військовий капітал втрачається для держави. Ми працюємо над тим, щоб цього не сталося. Це та робота, яку робить Служба супроводу, але мала б проводити держава. Хочеться аби наші кращі практики були взяті державою”, – додала Ірина Гой.
Виконавчій директорці ГО “Білкіс”, феміністці та квір-активістці Тетяні Винській доводиться не лише відстоювати власні переконання, а й захищати права, які досі не гарантовані всім.
“Ти не можеш бути толерантною, якщо твої права порушують. Постійно потрібно бути насторожі й постійно захищати свої права, тому що вони не даються самі собою. Мені пощастило бути молодою феміністкою та мати можливість говорити на теми, які мене дійсно турбують”, – зазначила Тетяна Винська.
Водночас голова Велимченської громади (Волинська область) Анастасія Павлович розповіла, що очоливши громаду у 24 роки, вона стикнулася у своїй роботі з двома головними стереотипами: вік і стать. У своїй роботі найбільше уваги вона приділяє молоді та молодіжним ініціативам.
“Молодь треба залучати активніше до суспільної роботи. Громада і держава мають об’єднатися, щоби молодь залишалась в Україні. Молодь згодом отримає цю країну, буде впроваджувати нові стратегії і рішення, тому треба їх навчити відчувати цю країну”, – вважає Анастасія Павлович.
Учень 11-го класу, засновник приватного музею та керівник співочого колективу Віталій Данило розповів учасникам і учасницям про діяльність очолюваного колективу та саму ідею його створення. За його словами, любов до української культури та української пісні йому прищепила вже покійна прабабуся.
“Першими учасницями стали найстарші жінки нашого села. Найстарішій у колективі нині 87 років”, – розповів Віталій Данило. Він також уточнив, що створити музей його також надихнули рідні: “Коли я побачив, яку кількість я маю вишитих рушників, подушок, різних робіт моєї прабабусі, я вирішив, чому б не створити музей”.
Директорка оборонної компанії MOODRO Tech Наталія Огієнко вважає, що українській оборонній індустрії бракує вузько кваліфікованих інженерів, зокрема фахівців із радіофізики. Вона наголосила – щоб зацікавити молодь технічними професіями, потрібно показувати не лише перспективи кар’єри, а й те, як інженерні розробки допомагають рятувати життя.
«Ми не кажемо, що тільки юриспруденція або економіка цікаві, а інженерія – це нудно. Там є свої виклики, там є своя цікавість. Ти стаєш винахідником у своєму роді. І ці інновації змінюють життя, десь рятують ці життя».
Наталія Огієнко розповіла, що чоловіків зазвичай на інженерні посади подаєтсья більше: “У нас є розробниці, в нас є збиральниці, жінки працюють на різних посадах у нас компанії. Просто в момент, коли ми шукаємо кандидатів, все-таки на інженерних професіях на даний момент переважають чоловіки”.
Наприкінці дискусії, всі молоді спікери відповіли на запитання модератора народного депутата України, члена комітету ВРУ з питань освіти, науки та інновацій Романа Грищука, чому вони залишаються в Україні, попри всі обставини.
Ірина Гой: “Я набулася за кордоном за своє життя. За кордоном ти завжди будеш емігрантом. Емігрантське життя дуже важке, бо в тебе є обмеження свого. В Україні у нас немає такого обмеження – все наше! В Україні ми можемо багато на що повпливати, будучи звичайною людиною. Не обов’язвоко бути депутатом, мільйонером, мати купу статків чи зв’язків. Достатньо мати розуміння своєї «сродної праці». І Україна – унікальне місце, де ти можеш бути не маленьким гвинтиком системи, де ти можеш щось зробити. В будь-якій країні, куди б ми не поїхали жити, ми завжди будемо маленьким гвинтиком якоїсь системи… але ми ніколи не зможемо повпливати на щось більше, ми ніколи не зможемо стати голосом нації, зробити якісь революційні проривні речі. Ми ніколи не зможемо зробити щось величне, але ж у нас у всіх є амбіція залишити по собі щось гідне! Залишатися важко і складно, це купа роботи, це купа проблем. Роботи у нас дуже багато, тому я сподіваюсь, що ні в кого немає думок кудись виїжджати”.
Тетяна Винська: “В мне ніколи це питання не стояло, я завжди знала, що хочу бути в Україні. Моє бажання і намір залишатися в Україні і змінювати тут щось – це продовження роботи і цінностей нашої ще однієї співзасновниці, Іванки з позивним «Гайка». Вона була морською піхотинкою і бойовою медикинею , і на початку цього місяця загинула. Вона була моєю подругою і силою”.
Наталія Огієнко: “Велика вдячність і пошана тим, хто захищає нашу країну. І якщо я зі своєю командою можу щось зробити, що так само зможе їх захистити, то я маю це робити”.
Анастасія Павлович: “Ніколи не стояло питання виїзду – ні для мене, ні для моїх рідних. В будь-які часи ми маємо бути з нашою державою. Молодь має право на виїзд, ми не можемо обмежити їхнє право. Молодь має право на освіту, і доволі ефективно використовує його в низці країн. Але молодь має розуміти і усвідомлювати свою необхідність тут і зараз. Дуже важливо залишити молодь в Україні по своїй волі, щоб вони повірили в державу, свої можливості змінити цю державу. Найголовніше – щоб у них виникло бажання не лише успадкувати державу ,а й передати її своїм дітям”.
Віталій Данило: “Для себе я знаю – я точно не хочу покидати країну. Ну, на кого я залишу наших бабусь, по-перше. А по-друге, вдома – завжди найкраще. Україна – це дім для кожного українця. Україна прийме кожного, хто захоче тут жити і навчатись, працювати і творити, але все одно – в своїй хаті своя правда, і сила, і воля”.
