Розмову вели Ірина Дробович та Олена Чигрин

Романе, почнемо з першого важливого питання, яке ми ставимо всім нашим гостям. Повномасштабна війна росії проти України триває вже 11 місяців (розмова велась у січні 2023 року). Поділіться вашими переживаннями. Чи було у вас передчуття війни? Як ви готувалися, можливо, до неї? І як зараз ви вже одинадцятий місяць проживаєте це випробування українського народу?

Роман Грищук: По-перше, з 2021 року, пам’ятаєте, весна 2021 року, коли були перші сигнали про те, що може бути якесь погіршення ситуації на фронті, і майже до повномасштабного вторгнення. Я дуже добре пам’ятаю тоді весну 2021 року. Тоді дійсно було таке і переживання, і вже пряма підготовка. Проте тоді нічого не сталося. І лютий 2022 року, не можна сказати, що він застав зненацька. Всі розуміли, що війська на кордоні. Всі розуміли, що ці навчання, які проводяться. Всі чули сигнали і американської розвідки, і все. Але такої, знаєте, стовідсоткової впевненості, що буде аж таке, не було. Всі розуміли, що може бути якесь загострення на Донбасі чи ще щось. Більше того, ми зустрічалися з міністром оборони за декілька тижнів до повномасштабного вторгнення партією. Нам казали, що поки немає підтвердження того, що вони з такими силами можуть піти на Київ.

За день до повномасштабного вторгнення, коли ми вводили надзвичайний стан в країні, це було 23 лютого, ми вводили надзвичайний стан, і тоді ми взнали про високу вірогідність і про те, що ми маємо робити у випадку, якщо це станеться. Що ми маємо якомога швидше бути в комітетах, у залі Верховної Ради, для того щоб вводити і воєнний стан, і приймати відповідні закони.

Тоді, за декілька днів до війни, ми думали, що буде те, що зараз, – проблеми зі зв’язком. І що в першу чергу ляже весь зв’язок, і можливість нормально спілкуватися, комунікувати буде тільки по державній лінії, по «сотці», яка є в комітетах. На диво, цього не сталося тоді. В принципі, навіть зараз ми можемо, незважаючи ні на що, бути на зв’язку. Але спочатку, як тільки ти прокидаєшся від дзвінка – я від дзвінка прокинувся, не від вибухів, я не чув, – ти чітко знаєш, що, ага, все, треба їхати в комітети, в залу. І буквально я о 6:20 був уже в комітетах. Спочатку, коли ти розумієш, що має бути, – ага, ось ти в залі, ось ти проголосував за воєнний стан, ось ти вийшов у прямий ефір. Все.

Накрило мене десь о 12-й особисто. Був якийсь дикий мандраж і нерозуміння того, що відбувається. Це було. Потім зібрався і пішов у приймальню до себе, де ми якраз попередньо з командою нашою домовилися, що у випадку чого ми збираємося тут, це моя громадська приймальня Солом’янського району, і думаємо, що робити. І одразу тоді почали створювати волонтерський центр, який потім переріс у «Солом’янські котики». Тобто, я чітко пам’ятаю, що спочатку ніякої паніки не було, до моменту того, як у Раді зробив свою роботу, яку мав зробити. Потім максимально накрило. А потім пішла ця робота і волонтерство, яке багато чого. Коли ти працюєш, ти не зосереджуєшся і не думаєш, що відбувається саме безпосередньо.

Тому ми стали таким магнітом для багатьох людей, які просто приходили і в перші тижні війни просто працювали, для того щоб не сидіти в новинах, для того щоб не бути в тому. Допомагали ТРО, комплектували. Тобто, це були такі моменти хаосу, але цей хаос, коли ти щось робиш, коли суспільство піднялося, він допомагав. Той вайб – він незабутній у різних аспектах, вайб Києва лютого-березня місяця – він важливий.

Протягом 11 місяців різні емоційні качелі. Причому я не впевнений, що в мене вони найбільші. Багато українців переживають і сильніші і емоційні качелі, і внутрішні потрясіння в себе, і сімейні втрати. Тому це велика рана для всього суспільства емоційна і соціальна.

Романе, хочемо запитати вас про те, як освітянська сфера сприйняла повномасштабну війну. Ми знаємо, що освіта – це сфера, в якій працює переважна більшість жінок. І оглядаючись назад, на цей момент лютого 2022 року, як українські освітянки і освітяни прийняли виклик повномасштабної війни? Назвіть нам, можливо, три головні тенденції, які ви зафіксували, які показали, з одного боку, стійкість системи, або, можливо, навпаки, якісь такі тонкі моменти, які потребують великих трансформацій.

РГ: По-перше, я хочу подякувати всім освітянам за те, що незважаючи на повномасштабну агресію, система освіти у нас залишилася. Тобто, вона не розсипалася повністю. Ми закінчили 2022 рік. Другий семестр розпочався, навчання. Так, то вже інше питання, в якому форматі, як на яких територіях. Але, незважаючи ні на що, освітяни втримали систему освіти.

Не можна відділяти освітян просто від. Хочу думку донести. Освітяни – вони не в космосі, не в вакуумі. Такі є самі жінки, як і представниці інших професій. У них 24-го зранку постало основне питання: а хто я, я мама чи я вчителька, я мама чи я директор школи, я мама чи я директор департаменту освіти? Оце от питання, на яке жінки давали відповідь. І та, і та відповідь була правильною. Якщо вчителька, директор школи все-таки вирішила залишитися ці своїм колективом, це правильна відповідь. Ці жінки і ця тенденція, про яку ви питали. Вони тут робили волонтерські штаби, вони допомагали тим, хто залишився на окупованих територіях чи де. Тобто, вони стали лідерами у тих громадах, залишилися.

І правильна відповідь вчителі, директори шкіл, які вивезли своїх дітей, своїх, можливо, не тільки своїх дітей за кордон, у безпеку. Вони проявили материнство, найперше це поставили пріоритетом. І це теж правильне було рішення – берегти найцінніше, що у нас є, дітей, і вивозити їх за кордон.

Тому освітянська сфера залишилася трохи розділеною, причому навіть не на дві частини, а на більше. Є освітянська частина, яка залишилася на окупованих територіях. У них свої виклики пішли, особливо на початку нового навчального року, якщо до сих пір та громада була окупована. Це інші виклики українських освітянок.

Освітяни, які тут залишилися, мали робити, починати цей навчальний процес у школах. Ті, які за кордоном, також хтось створював там українські гуртки, школи. Можливо, не формальні, але це об’єднання дітей. Просто своїми дітьми займалися. Це величезна робота. Мами і освітянки, які до того були в колективах, зараз опинилися тільки зі своїми дітьми 24/7. Це теж виклик для них.

Під час 6 Українського Жіночого Конгресу в листопаді 2022 року ви сказали про те, що зараз у нас система освіти фактично зруйнована, і наше завдання, завдання країни зараз – це збудувати нову систему, в якій варто врахувати реалії війни і той повоєнний стан, післявоєнний стан нормального відновлення, скажімо так. Якою ви бачите цю нову систему? Тому що освітня сфера – це база і фундамент фактично. Коли нам варто її почати відбудовувати? Зараз чи після війни, після нашої перемоги? І як у ній буде враховано гендерний баланс? Оскільки це теж історія, яка має закладатися ще з системи освіти.

РГ: У системі освіти були проблеми і до повномасштабного вторгнення. Це і мережа, це і зарплати для вчителів, це і зміст освітньої програми, і все інше, і реформа Нової української школи, яка все ж таки тривала, і поступові зрушення, які мали бути. Я попередньо казав, що система залишилася стійка, але це всупереч тому залишилася стійка. І зараз, коли система ледь-ледь працює, має велику кількість викликів, з іншого боку це можливість, можливість провести непопулярні якісь речі, можливість зараз подумати десять разів про зміст програми, про те навантаження, яке є на дітей, про мережу, яка є. Тобто, можна було використати ці 11 місяців як можливість для того, щоб впроваджувати якісь зміни, які умовно в мирний час було би набагато важче впроваджувати.

Яку я бачу систему освіти? Я бачу систему освіти ефективну в плані, що кошти, які наша держава виділяє на освіту, використовуються максимально ефективно задля досягнення якості викладання, якості отриманої освіти для дітей. Це важливо. Тому що грошей більше у нас не стане ні зараз, під час війни, ні в повоєнній Україні. У нас там будуть інші великі виклики. Тому сидіти і чекати, що, о, ми збільшимо набагато фінансування освіти, – ми розуміємо, у нас велика кількість ветеранів буде, у нас багато що потрібно буде відбудовувати в тому числі. Тому я кажу про ефективність використання коштів задля досягнення якості освіти. Тобто, система буде ефективною.

Друге. Ми маємо враховувати всі ті виклики, від яких ми вже не можемо відмовитися. Те, що частина дітей українських залишиться за кордоном. І те, що навіть ті діти, які залишаться за кордоном, захочуть залишити ниточку, зв’язок з Україною. Тобто, ми маємо створювати ці умови для дітей, які не повертаються поки, але й не хочуть кидати систему освіти України. Це те, що ми маємо зробити.

Увійшло в наше життя онлайн-навчання. Зі своїми перевагами і недоліками. Переваги ми маємо залишити, з недоліками маємо боротися. Маємо розуміти, що школа зараз уже, можливо, не буде тільки ті функції виконувати, школа як будівля я маю на увазі, як вона виконувала до того. Зараз ми бачимо, що за 11 місяців школи побували і пунктами укриття для громади, і тим, чим ми не можемо казати, вони побували, і пунктами незламності зараз, під час всього. Тобто, школа – вона центр притяжіння громади, ми маємо це розуміти, як будівля, коли будемо відбудовувати ці школи. Що школа має, можливо, функціонувати 24/7 як і освіта для дітей, як і центр освіти для дорослих, так і місце для збору, для життя громади. По суті, як це і є в багатьох країнах Європи, коли школа – це не тільки з 9-ї до 14-ї години.

Тому роль шкіл і, звичайно, зміст програми. Предмет захисту країни, історія України – всі розуміють важливість цих предметів. Питання вивчення іноземної мови, яке зараз з такою кількістю діток, які за кордоном, стало ще важливішим. Що мову ми маємо знати. Як швидко ми ввійдемо до Європейського Союзу, це must have, який має бути у нас.

І про гендерний баланс, звичайно. Те, що у нас дисбаланс по системі освіти, в дошкільній, позашкільній, системі повної загальної середньої освіти в бік жінок, і це зараз ще збільшилося, тому що чоловіки-вчителі багато пішли на фронт. Багато дітей вивезли і це зазвичай мами. Тобто, в них ще менше стало цього чоловічого спілкування у дитячому віці. А це викликає також певний дисбаланс у вихованні дитини, вона не розуміє ролі чоловіка. Тому гендерний баланс у системі освіти – це не тільки про вчителів. Це перш за все про дітей і про те, в якому вони середовищі ростуть.

Я казав на Форумі і зараз повторюся. Ми маємо запрошувати працювати в школи ветеранів. Ми маємо запрошувати ветеранів, які постраждали, які мають травми, які мають інвалідність через війну, щоб вони працювали в школах, щоб вони на власному досвіді викладали ці предмети захисту країни, історії України. Щоб діти бачили цих героїв, щоб діти росли з ними, щоб діти відчували справжню чоловічу також підтримку зі школи ще. Це дуже важливо.

Романе, дозвольте, невелику пропозицію ми дамо як Український Жіночий Конгрес про те, що не тільки, можливо, ветерани, але й ветеранки могли би предмет, що ми називаємо його «Захист України», викладати. Бо це теж, напевно, і про той баланс, який ми бачимо і в Збройних Силах України. Адже ми знаємо, що майже 5 тисяч українських жінок зараз на передовій. Тож це, як нам здається, було би дуже круто, якщо можна сказати так просто. У продовження тих думок, якими ви з нами поділилися, про школу як центр громади. Фактично школа є центром громади. Ви вже нам розповіли про те, як школи пройшли цей процес, дуже небезпечні моменти, які відбувалися. А, можливо, ви знаєте приклади і поділитеся з нами. Школи в громадах, які перебували в окупації. Після звільнення наших територій чи вже почався процес відбудови шкіл? І чи при цьому ви відчуваєте підтримку місцевих громад, зокрема жінок-лідерок, які залишалися зі своїми людьми в складний час у громадах і продовжують зараз перебувати у своїх громадах і в тому числі відбудовувати освітню систему? Якщо є такі приклади, розкажіть нам.

РГ: Так, я можу розказати. По-перше, так, відбудовується частково за кошти донорів, частково за кошти міжнародних партнерів. Дійсно, є такі жінки-лідери. Є школа в Ірпені, яка була під окупацією. Нещодавно буквально я був там на відкритті системи сонячних панелей, взагалі автономної системи для школи, яку, незважаючи на те, що школа була під окупацією, таки зробили. І зараз вони можуть бути абсолютно енергетично автономні. Це гарний приклад.

Приклад громадських організацій. Умовно яка створена колишньою міністеркою освіти Ганною Новосад. Це українські жінки, які зібралися і сказали: ми будемо відновлювати школи Чернігівщини. На Чернігівщині і в Житомирі 25-й ліцей допомагають відновлювати. Тобто, жінки, які взяли на себе лідерство. І знову-таки роль громад тут важлива. Тому що, як каже, до прикладу, Аня Новосад, в принципі, відчувається: якщо є лідерство на місці, то простіше туди ж і заводити донорів, простіше там відновлювати, простіше там робити. Якщо немає цієї енергії всередині громади, то навряд чи зверху вийде щось зробити. Тому лідерство і жінок, і чоловіків на місцях у плані відновлення своїх закладів освіти важливе. Це процес назустріч: громадські організації і донори йдуть до лідерів на місцях. Інакше не вийде без підтримки на місці громади.

Давайте я ще про одну вчительку розкажу. Пані Світлана, вчителька з Бородянки, яка читала урок у себе в подвір’ї зруйнованому. Дошку на сарай повісила, тому що будинок був зруйнований, школа зруйнована. І вона читала математику от так прямо, підключаючи ноутбук, і дошка. Про неї дуже багато знімали сюжетів українські і міжнародні медіа, як вона як лідерка громади конвертувала це все в підтримку дітей. Умовно, ага, так, треба гуманітарку тим дітям, я знаю. Тобто, вона знає свій клас, вона знає свою школу, знає потреби.

Ми привезли з Ромою Кравцем, ми робили проєкт «Ноутбук для дітей ВПО». І частину з тих ноутбуків ми для дітей Бородянки. Вона про кожну дитину знає, що ця дитина не виходить онлайн, бо у неї немає чим; ця дитина виходить з телефону мами, не виходить; у цієї дитини таке-то горе, бо в неї зруйнований будинок. Тобто, вона як лідерка громади, як вчителька знає. Вона, маючи цю популярність через те, що до її історії прикута увага, використовує свою популярність для підтримки конкретних дітей своєї школи, конкретних мешканців своєї громади. Незважаючи на те, що в неї самої зруйнований будинок. От лідерство вчительки, директорки в громаді в Бородянці. Принагідно пані Світлані передаю вітання.

Давайте поговоримо про тих українок і українців, які виїхали за кордоном і організовують навчання дітей там. Тобто, ймовірно, вони віддають дітей у місцеві навчальні заклади. Але часом, ми знаємо, і ви почали про це говорити, що вони не хочуть втрачати той зв’язок з українською школою, яка є онлайн. І це велике випробування і виклик для дітей – налагодити цей процес і адаптації водночас, і того зв’язку, який в очікуванні повернення додому намагаються не втратити батьки. Чи є якісь, можливо, в тих країнах, в яких зараз перебуває найбільше українців і українських дітей, міждержавні ініціативи, можливо, домовленості між Україною і цими державами, аби полегшити цей процес адаптації, навчання і занурення в нове освітнє середовище?

РГ: Це те, про що нам на кожній зустрічі, коли ми виїжджаємо за кордон зустрічатися з громадою, говорять громади. Якщо спочатку, в травні, коли ми приїжджали до нашої громади в Стамбулі, нам важливо було жінкам дати те. У них відчуття провини було за те, що ми тут. Вони набагато важче переживали все те, що відбувається, будучи в готелі в Стамбулі з дітьми. І просто ми приїхали, ми їх заспокоювали, розказували, що ви все правильно робите.

ЦІКАВИЙ ФАКТ 1.

• За даними звіту ООН, понад 6,4 млн українок та українців виїхали закордон у зв’язку з війною, з яких 87 % українських біженців – це жінки та діти (дані на жовтень 2022).
• За даними Міністерства освіти і науки України, за кордоном перебувало 492 077 дітей шкільного віку (дані на вересень 2022).
• За даними Європейського Союзу, до шкільних систем країн ЄС інтегровано 517 123 українських дітей (дані на жовтень 2022). До цієї статистики не входять дані з Великої Британії, США та Канади.
• Інформація про те, скільки дітей залишилися на тимчасово окупованих територіях, відсутня.

То далі, з початку особливо вересня, постало питання дійсно: ага, таки моя дитина йде тут у школу. Тому що українських шкіл за кордоном немає. Є одиниці. Є в Стамбулі тільки школа Шевченка, яка входить у систему Міжнародної української школи. Всі інші школи – це більше на гуртки схоже або якусь неформальну освіту.

Постало питання: окей, як моя дитина буде паралельно вчитися в одній і іншій школі? І тут суттєве недопрацювання міністерства. Те, про що казали комітетом і кажемо, давали певні доручення: спростіть програми. Якщо дитина навчається в системі освіти тієї чи іншої країни, звичайно, у всіх різні програми. І ми централізовано синхронізувати все не можемо. Це кропітка робота міждержавного рівня – спілкуватися з кожним міністерством і спрощувати програму. Але основний посил має бути який? Ми не можемо розірвати зв’язок дітей із українською школою. Це перше, що ми ставимо в пріоритет основний.

Друге. Ми розуміємо, що дитина має величезне подвійне навантаження і психологічне. Вона не може ходити офлайн у школу в країні, де вона перебуває, а потім ще стільки ж витрачати часу для того, щоб навчатися за українською програмою. Тому маємо спростити, залишити три предмети: історію України, українську мову і українську літературу. Все інше перезараховувати.

Так, це важка робота. Тому що системи освіти Польщі, Португалії, Естонії відрізняються. Але ми маємо поставити конкретно тут ці два пріоритети. Щоб дитина залишилася, а не просто в якийсь момент махнула рукою і сказала мама: та ні, заберемо документи, буде вже тільки тут навчатися. Бо це перший не дзвіночок, а дзвін до того, що ця родина вже не повернеться.

Я мовчу про першоклашок, які не мають українських шкіл, які одразу пішли в школи в тих країнах, де вони перебувають. І вчать мову тих країн, і мова освітнього процесу для них, – це та мова, в якій вони перебувають. Тобто, ці два пріоритети.

І тут не вистачає якраз цієї роботи міністерства. Бо це робота міністерства. Незважаючи на те, що в міністра були зустрічі з міністрами освіти Естонії, Литви, Латвії, вони проводили в Івано-Франківську, до речі, зустріч, але після тієї зустрічі якихось публічних комунікацій з приводу того, що так, ми спрощуємо українську програму для дітей, які навчаються за кордоном, і ось такі пункти, 1-2-3, школи, робіть оце, 1-2-3, якщо у вас є діти, – цього не відбулося. Це велике недопрацювання міністерства. Тому що вже пройшов семестр. Можна було це все зробити як мінімум з тими топкраїнами, в яких найбільше наших дітей навчається.

І давайте інше розуміти – що для багатьох країн, по суті, якщо вони беруть дітей, які тимчасові біженці, на навчання в свою систему освіти, тобто, вони навчають того, що їм потрібно. Щоб діти адаптувалися в середовище через систему освіти. І діти адаптуються, діти дуже сильно адаптуються.

Є гарні приклад Естонії. Естонія – це взагалі країна, яка має якусь просто феноменальну підтримку України. Вони за державний бюджет Естонії створили українську школу, в якій навчаються тільки українські діти, в яких працює 40% вчителів українців, які отримують кошти з бюджету Естонії за те, що викладають українську мову і історію України нашим дітям. Тобто, це якийсь феноменальний приклад. Там десь 500 дітей навчаються. Але це Естонія. В інших школах Естонія перезараховує історію України замість історії Естонії. Якщо дитина навчається в українській школі і естонській, вони це перезараховують.

Але знову-таки не всі країни таке роблять, і це скоріше виключення, ніж правило. І по зустрічам всі просять більшої комунікації, більшої ролі у дітях-біженцях з боку нашого Міністерства освіти.

Будемо сподіватися, що Міністерство освіти почує нашу розмову і візьме ті рекомендації, якими вже би мало попіклуватися. Побажаємо їм у цьому успіху.

РГ: Вони 100% відчують, тому що ми депутатські запити з приводу цього всього цього направляємо офіційні. Що, дивіться, у нас було рішення комітету. Вас просить суспільство. Вас просить здорова логіка. Робіть це. Тому, так, вони почують і вони свідомі того, що треба робити. Нехай роблять.

Давайте ще поговоримо про освіту не тільки для школярів, але й для дорослих. Ми знаємо, що ви є промоутером підходу «освіта впродовж життя». Розкажіть нам, будь ласка, про таке бачення освіти майбутнього? Як воно буде враховувати досвід війни, досвід повоєнної побудови? І знову ж як у такому підході буде збережений гендерний баланс?

РГ: Буквально минулого тижня Верховна Рада прийняла за основу законопроєкт про освіту дорослих. Це надзвичайно важливе рішення, тому що ми кажемо вже на офіційному законодавчому рівні: так, навчатися потрібно впродовж життя, навчатися потрібно всім, незважаючи на вік, і ми створюємо законодавчу рамку для того, щоб навчалися всі.

ЦІКАВИЙ ФАКТ 2.

ЗАКОНОПРОЄКТ ПРО ОСВІТУ ДЛЯ ДОРОСЛИХ

• Законопроєкт №7039 був прийнятий Верховною Радою України у першому читанні 12 січня 2023 року.
• Законопроєкт сприятиме довшому перебуванню працівників у професії, залученню охочих працювати у сферах, де існує дефіцит кадрів, а також повторному здобуттю фахової освіти за іншими спеціальностями за кошти цільових державних кредитів.
• Законопроєкт ствоює законодавчу основу для функціонування центрів освіти дорослих.

Це може бути як і формальна освіта, з дипломом, з визнанням кваліфікації, так і неформальна освіта. От ви просто прослухали курси з тактичної медицини, тому що вам це потрібно. Ви взяли сертифікат якийсь, ні, але це неформальна освіта для вас. Особистий розвиток – це також форма освіти. Інформальна освіта – це проходження різних самостійно онлайн-курсів, самостійне вивчення мови. Тобто, ми маємо в принципі популяризувати те, що потрібно навчатися, що навчання буває різним. Це і професійне навчання, це навчання громадянської освіти, це навчання навичкам і компетентностям, які нам потрібні прямо зараз. Медіаграмотність, знання законів, розуміння того.

Я вже третій день ходжу з думками про те, що нам потрібно буде робити величезну державну програму по тому, як людям розказувати, що таке штучний інтелект, і що штучний інтелект може генерити картинки, і ці картинки ніколи не існували в реальності, що штучний інтелект може генерити тексти, які не написані людьми, що може генерити відео. І яким чином це відрізняти від реальності. Ми бачили приклад буквально вчора-позавчора зі згенерованою картинкою хлопчика, який наче біля будинку в Дніпрі стоїть. Тобто, конкретно цієї дитини ніколи не існувало. Тобто, це образ, скоріш за все, дитини, яка є. Згенерована штучним інтелектом картинка. Цього ніколи не було в житті. Але епоха постправди. Люди побачили картинку – в розумінні багатьох ця дитина існує. Тобто, у нас ці виклики, які несуть нові технології, надзвичайно важливі. І чим старше населення, до речі, тим більш воно вразливе під ці речі.

Тому система освіти дорослих. У нас зараз як? Система освіти дорослих – це тільки якщо ти втратив роботу, і потім у центрі зайнятості тебе можуть перенавчити, все. Ні, ми маємо підходити до того, що держава може підтримувати центри освіти дорослих, підтримувати навчання, саморозвиток і різні програми, незважаючи на те, працює людина чи шукає роботу, скільки в неї є освіт і який у неї попередній досвід.

Я хочу, щоб в оригіналі це працювало в системі, пам’ятаєте, як «Є підтримка» була, коли приходила сума, яку громадяни України могли витратити на конкретні види товарів. Так само кожній людині має приходити певна сума, дорослій людині, яку вона може витрачати на освіту. Це купівля курсів онлайн, це проходження якихось сертифікованих курсів, це додаткове здобуття якоїсь освіти. В оригіналі ми маємо бачити і аналізувати, що оцій от категорії населення потрібно те й інше. Тобто, умовно, якщо людина з тимчасово окупованої території чи з території, яка була під окупацією довгий час. От ми звільнимо Крим, звільнимо Донбас. Нам потрібно буде тим людям давати можливість вивчати українську мову. Тому що вона важлива для інтеграції в суспільство. Незважаючи на те, хто ти, що ти, як ти. Якщо ти в нашому суспільстві, ти маєш знати мову. Приклад того – як зараз багато українців почали вивчати мову. Держава має таке підтримувати. І це конкретно центр освіти дорослих, який є.

Частково про гендерний баланс хотів сказати. Тут проблема, як я бачу, це особисто моє відчуття, що жінкам простіше навчатися, жінкам простіше самовдосконалюватися. Моє відчуття. У чоловіків інколи таке: я все знаю. Навіщо? Я все знаю, я все вмію. Це може грати злий жарт з чоловіками. Тому нам потрібно в комунікації йти до того, що навчаються всі, бути гнучким – воно важливо для всіх.

Романе, у нас є фінальне питання, в якому ми хочемо дізнатися вашу ідею щодо того, якою ви бачите, якою буде наша перемога. І від вас побажання українським жінкам після перемоги.

РГ: На зустрічах за кордоном з українськими жінками, які там, я казав одну річ: ви розумієте, яка на вас велика відповідальність лежить? Тому що ви будете на своїх плечах відбудовувати України. Ви, жінки, які зараз за кордоном – от я до них звертався і їм казав важливу річ, що жіноче лідерство і жіноча сила – це одна з основ того, що треба для відбудови України.

Пояснюю на прикладі. Дружина мого друга була кондитером. В Україні вона просто готувала. Для того вона мала таку освіту. Вона виховувала сина і просто інколи готувала смачні торти, десь продавала. У Польщі вона влаштувалася на роботу в кондитерську і бачить зсередини, як працює бізнес. Тобто, вона використала свої знання для того, щоб попрацювати там, щоб зрозуміти, як там працює бізнес. Після повернення вона буде носієм тих знань, тих вмінь, як воно працює там і може працювати тут.

Жінки наші на якихось підприємствах працюють, на, можливо, низькооплачуваних чи не найпрестижніших роботах, незважаючи на наявність освіти. Я кажу, навчайтесь, дивіться, як це працює, не з перспективи того, що я тут пакую коробочки, хто я. А з перспективи того, що я бачу зсередини, як працює це підприємство, я встановлюю контакти тут, я розбираюся в цій сфері, яка б ця сфера не була – пакування коробочок чи енергетика. Для того, щоб потім в Україні відкривати свій бізнес, маючи ці контакти, маючи цей досвід працювати на найнижчих посадах. І вони такі: ага. Я кажу: так ось що ви маєте робити. Не просто приходити на роботу, щоб заробити. Ви маєте приходити тут як на навчання, для того щоб розуміти, що ви потім будете впроваджувати в Україні. Цінності, підходи, як працювати з людьми. І оте важливе, що звідти ми принесемо для відбудови України, воно важливе. І жінки будуть носіями цих знань.

У нас уже травмоване суспільство. Воно нікуди не дінеться. Ці травми будуть тільки підвищуватися. Тому роль жінок надзвичайно важлива. І вони проявили лідерство. Знову-таки, багато хто, навіть жінки, які завжди в сім’ї були другим номером, там можна було таке, – вони зараз вимушені були стати першими. Чоловік або на війні, або в принципі залишився в Україні, вона поїхала за кордон. Вона приймає всі рішення на себе. Тобто, вона лідер. І після закінчення війни, після нашої перемоги навряд чи просто все повернеться на те, як було раніше. Тому жінки стануть сильнішими, жінки змушені стати сильнішими, для того щоб ми відбудували Україну після перемоги і зробили її тільки кращою. Я в це вірю. Завдяки жіночій силі ми зможемо це все зробити.