73-річна військовослужбовиця з бригади «Азов» Тетяна «Хрещена» Теплюк отримала Відзнаку Українського Жіночого Конгресу за визначні досягнення у сфері жіночого лідерства.
Під час Українського Жіночого Конгресу-2025 «Хрещена» дала інтерв’ю. Наводимо його в повному обсязі.

– Пані Тетяна працювала операційною сестрою у пологовому будинку. У 2013 році, під час Революції Гідності, вона пішла на Майдан і долучилася до протестів. Після Майдану пані Тетяна вирушила на війну, вступила до «Азову» в Маріуполі, де зустріла повномасштабне вторгнення 24 лютого 2022 року. Вона брала участь в обороні Маріуполя, потрапила в полон — провела там вісім місяців. У новий 2023 рік, 31 грудня, пані Тетяна повернулася додому. А вже восени того ж року — знову повернулася до «Азову».
І зараз, у свої 73 роки, Тетяна «Хрещена» Теплюк продовжує боронити Україну у складі бригади «Азов». Пані Тетяно, я все ще не можу оговтатися від ваших історій. Розкажіть, будь ласка, про свою нинішню службу. Хоча мені здається, це несправедливо називати службою, це захист. Розкажіть про те, як ви до нього докладаєтесь.

– Це звичайнісінька тилова служба. Я працюю так, як і працювала в Маріуполі. Там теж був тил, був медпункт. Було здоров’я бійців. І зараз те ж саме. Це здоров’я працівників, солдатів, службовців тилових служб. Вони роблять колосальну роботу. Їх мало, їх не вистачає. Вони забезпечують наших воїнів всім необхідним. І вони теж мають бути нам здоровими і добре почуватися. І я цим займаюся. От і все. Нічого особливого я не роблю. Абсолютно нічого. Просто долучаюся до Сил оборони України.

– Пані Тетяно, у вас позивний Хрещена. Розкажіть про його походження?

– Це йде ще з 2015 року. Тоді жінок в АЗОВ не брали. Це ж така сувора конгломерація чоловіків. Але вони вже бачили, що вони ж всі бойові. Вони ж всі хочуть воювати. А знову ж таки, а хто в тилу? І мені зателефонував мій похресник. І сказав так, не впевнено: Хрещена, ви розумієте, що у нас така ситуація – всі хочуть туди, в Широкіно, в Павлопіль. А тут медпункти зовсім не доглянуті, і в ліках гармидер, і взагалі. І треба якась статична людина, яка би все це тримала в належному порядку. «Ну, звісно, Женя, я давно чекаю такої пропозиції» – була моя відповідь. Трошечки були перемовини з командирами в телефонному режимі. Я взяла відпустку в пологовому удинку і поїхала в Маріуполь, який я вже любила. Я його ніколи не бачила, але любила за його героїзм. І хотіла туди попасти, тільки не знала, як. І тут, ну, все сходиться. Наші бажання там чують. І я приїхала. Спитали, а як же ж позивний, бо імен ні в кого не було, були тільки позивні. Я сказала, ну, ми ж говорили, що я хрещена Твіста. То я Хрещена і стала всьому полку.

– То виходить, що ви допомагали народжуватися діткам, а з 15-го року ви допомагаєте народитися в остаточно незалежній, сильній країні. Це Ваше покликання?

– Ну, так виходить.

– Слухайте, ну, ви говорите, що в 15-му році було непросто долучитися до війська жінці. Ми від пані Вероніки на першій панельній дискусії чули, що і зараз вона обходила кого тільки можна, аби її – мотивовану, професійну, класну – взяли на війну. Щось змінилося з 15-го року по 2025? І за Вашими спостереженнями?

– Ну, я, так як я в тилових службах, підрозділах, я мало бачу, що там на передку. Знаєте, основний посил про своїх азовців? Вони під час оточення, вони оберігали нас, жінок. Я навіть не можу підібрати слів, як вони нас зберегли. І ми всі уціліли завдяки нашим бійцям. І я так думаю, що не беруть дівчат, пропонують лише тилові служби, це, можливо, на 50% – оце почуття зберегти. Так що досягайте своєї мети і не ображайтесь на них. Частіше всього вони хочуть вас зберегти, дівчатка.

– А жінки, з якими вам доводилося служити, з якими ви зараз працюєте, що про них скажете, що їх мотивує? Ви на них з якими почуттями, емоціями дивитесь?

– Чоловіки і жінки – для мене вони і тоді, у 2015 році, і тепер – діти і онуки. А зараз, я вже бачу, і правнуки попадаються. Оце моє відношення і ставлення до них. Я ними захоплююсь. Це мужні, прекрасні, красиві люди. І я просто люблю їх, безмежно люблю.

– Знаєте, хрещена – це така постать опори. Це той, хто тебе, начебто, оберігає від якихось інших сил. Той, хто тебе може обійняти і закрити. Але ж хрещену теж хтось має обійняти і закрити. Хто ваша опора? Хто вас підтримує?

– Ну, мої хлопці. Це завжди було так. Це було взаємно. Вони до мене йшли за порадою. Вони йшли, коли в них був настрій не той. Вони йшли, коли навіть в сім’ї були негаразди. І я намагалася зняти напругу, намагалася порадити, розрадити, пригорнути. Тому що в мене особливий статус був, як у жінки. Я не жінка була, я хрещена.

– Звісно, що коли ми говоримо про ваш шлях, то тут неможливо оминути оточення і полон, які ви пройшли. Що тоді допомогло триматися?

– Я зараз це кажу і повторюю – віра. Віра в мою країну, віра в мій народ. Я була впевнена, що мене там не залишать, що мене обов’язково визволять. Це єдине, що тримало, давало сили. Я не на хвилину не сумнівалась в тому, що я звідти вийду завдяки нашій країні, нашій державі.

– Але це доволі непросто – зберігати таку віру, коли ти знаходишся в інформаційному вакуумі, коли до тебе приходять і говорять, що ні тебе, ні твоєї країни не було, не буде і бути не може. Де в тих умовах насилля і вакууму ви знаходили джерело віри?

– Я не знаю… Що б нам не говорили, ми завжди вірили, що вони брешуть.

– А що ви дізналися про ворога в полоні? Що це за істоти?

– До спілкування з ними, ще до повномасштабної навали, я, як і більшість із нас, думала, що там є люди, що там більше людей. Ну, а після Таганрогу у мене таке враження, що людей там немає, там одні нелюди. Там люди без душ, там люди наповнені лише ненавистю до всього світу і до України більша ненависть.

– А що ви дізналися про себе і взагалі про те, що людина спроможна навіть в таких нелюдських умовах?

– Ну, я впевнилась, що людина може витримати дуже багато і головне, щоб була віра. Якщо не допускати в душу зневіру, людина може витримати дуже багато, особливо українська жінка.

– Що вас мотивує, що вас надихає? Я зрозуміла, що ваші хлопці і дівчата, передусім, але ми ж розуміємо, що в умовах війни дуже багато болю, дуже багато втрат. Ви продовжуєте нести службу, продовжуєте боронити країну. Чому ви кожен день просто продовжуєте це робити?

– Я маю сили. Отже, я маю бути біля них, біля молодих. Я можу їм допомогти. І я це роблю. І я вважаю, що поки в мене є сили, я маю бути поряд з нашими молодими, поряд з нашими чудовими хлопцями і дівчатами. Бо їм потрібна ця сила, нас, старших людей.

– У вас є якась порада, можливо, або така фірмова фраза, фірмовий спосіб підтримки для ваших?

– Ну, в полоні у мене був фірмова фраза для дівчат, які починали пхенькати і дорікати, чого це і коли, і про нас забули. Я казала, дівчата, а ви знали, куди ви йдете? Ви ж азовці. Все ставало на свої місця. І зараз ми знаємо, хто ми є. Ми є народ, якого правди сила звойована ніким ще не була. Це давно сказано, але це завжди актуально.

– Наша тема – сміливість бути собою. Чи були у вас в житті моменти, коли треба було цю сміливість із себе видобувати? Тому що не завжди просто ухвалити рішення. Точніше, часто непросто ухвалити рішення. Де ви цю сміливість в собі находили і як ці труднощі долали?

– Ну, я навіть не знаю сміливість. Особливої сміливості нібито не треба було. Просто я була серед людей, серед яких я відчувала себе захищеною. І я відчувала, що я поряд, і я маю розділити їх долю. А в полоні, так, були моменти жахливого страху. Це Таганрог, це Таганрогське СІЗО. Але ж головне було не показати, що я боюсь. І це допомагало.

– Знаєте, пані Тетяно, інколи впадаєш в апатію, дивишся – попереду темрява, ну, буквально, світла немає, тяжко, війна складна, війна страшна, війна не має кінця, здається. Як не боятися цієї темряви?

– Ну, ми ж знаходимо вихід, ми добуваємо світло, ми добуваємо вогонь, опалення, ми знаходимо в кінці кінців дрова. Ми все знаходимо. Ми такі люди. Нас неможливо знищити.

– Пані Тетяно, ну я вас прямо спитаю, ви розумієте, яка ви глиба? Ви розумієте, що ви приклад для жінок? Для всіх, для людей.

– Я звичайнісінька українська жінка. Я скажу вам великий секрет, ви всі такі. Просто я потрапила в такі обставини.

– А що б ви сказали жінкам, які, будучи українськими жінками, тягнуть на собі купу всього? Це робота, це сім’я, жінки, які чекають чоловіків з фронту і набагато більше на себе взяли обов’язків, жінки, які думають про те, щоб долучитися до війська, але сумніваються. Як подолати цей сумнів в тому, що я можу, я маю на це право, у мене достатньо сили?

– Ну, якщо жінки за все це беруться, то в роботі він тут же моментально проходить, бо ми всі зайняті ділом, а в ділі сумнівів немає.