Жіноче лідерство народжується не з посад і мандатів, а з особистого досвіду, відповідальності та здатності діяти в умовах невизначеності.

Про це йшлося під час дискусійної платформи «Сила жінок: від викликів до самореалізації», що відбулася в межах Українського жіночого конгресу «Сила жінок. Вінниччина» 30 березня.

Учасниці та учасники панелі говорили про те, як досвід криз, втрат і змін ролей стає точкою зростання і основою для лідерства.

Дискусія порушила ключові питання: як формується жіноче лідерство в регіонах, які виклики стають ресурсом для розвитку, а також що означає самореалізація в умовах війни та нестабільності. Окрему увагу приділили різноманіттю досвідів, яке, попри відмінності, створює спільну силу та єдність.

Свої історії представили жінки, які змогли трансформувати особисті виклики у суспільно важливі ініціативи. Зокрема, керівниця підприємства з виробництва засобів евакуації для фронту, перша переможниця конкурсу “Створюй себе” Ірина Коваль перепрофілювала підприємство під потреби фронту та виготовляє засоби евакуації для поранених. Ці засоби, за її словами, вони виробляють у тісній взаємодії з військовими – тестують їх і покращують. 

“Наша перша розробка – це евакуаційний тактичний візок, такий транспортний засіб, який за допомогою спеціальної системи кріплень, спеціального поясу, допомагає скоротили кількість задіяних людей в евакуації – від 4-6 до однієї людини. Під час роботи нас чекало багато викликів, найбільший – це те, що команду довелося формувати “з нуля” в умовах дефіциту кадрів”, – зазначила Ірина Коваль.

Підприємиця, власниця мережі кавʼярень Юлія Гаврилюк, яка після втрати чоловіка-військового розвиває власну справу, розповіла про шлях від особистої трагедії до створення бізнесу та нових сенсів.

“Після окупації Криму ми переїхали в село Степанівка, батьківщину мого чоловіка. Коли почалося повномасштабне вторгнення, ми в закинутому приміщенні садочка почали виготовлення реторт-пакетів. Понад 25 тисяч реторт-пакетів ми відправили для військових і продовжуємо цю роботу. Коли загинув мій чоловік, я продовжила цю роботу. Це єдине, що мене врятувало. Також я відкрила пекарню та мережу кав’ярень, у кожному – є куточок пам’яті про мого чоловіка. Працювати, не здаватися, стати сильнішою – це був мій вибір”, – розповіла Юлія Гаврилюк.

Координаторка проєктів ГО “Вшануй” Наталя Некипіла зосередилася на темі пам’ятування та роботі з дітьми, зокрема через створення освітніх матеріалів для шкіл. Важко переживаючи біль втрату чоловіка та маючи двох дітей, вона знайшла в собі сили на високому рівні розвивати культуру пам’яті в Україні.

“Хвилина мовчання – це основна діяльність громадської організації “Вшануй”. Нас небагато, але у кожному обласному центрі є координатори, які дуже активно працюють і проводять акції по 2-3 рази на тиждень, чи персоналізовані акції у пам’ять про ту чи іншу людину. Хочеться подякувати цим людям, і у Вінниці зокрема. Бо Вінниця чи не перше місто, де була офіційно запроваджена на міському рівні Хвилина мовчання, була залучена система оповіщення. І вже на досвіді Вінниці, співпрацюючи з Вінницьким муніципалітетом, ми розробили рекомендації для інших міст, як можна впровадити Хвилину мовчання у своїх громадах, залучивши і поліцію, і систему оповіщення, щоб люди розуміли, навіщо вони зупиняються. На жаль, інколи досі доводиться пояснювати людям, навіщо нам потрібно зупинятися. Культура пам’яті сьогодні для нас – це не про минуле, а про майбутнє. Нам потрібно розуміти і знати, на що нам спиратися, що ми прожили, засвоюючи весь той біль і всі втрати”, – вважає Наталя Некипіла.

У свою чергу засновниця вінницького підрозділу “Швейної роти” Юлія Гнатюк поділилася досвідом розвитку волонтерської ініціативи, яка забезпечує адаптивним одягом поранених військових та підтримує медичні заклади.

Вона розповіла, що “Швейна рота” – це волонтерська ініціатива, яка займається пошивом адаптивного одягу, який кріпиться на липучках, кнопках зав’язках, допомагаючи одягнути пораненого військового, якщо в нього є металева конструкція, чи апарат Ілізарова. Це допомагає військовому комфортно проходити лікування й реабілітацію.    

“В лікарнях ВІнниці ми надаємо військовим ще й “торинки турботи” – в них містяться всі необхідні засоби гігієни. А щоб у військових не утоврювалися пролежні, ми їм надаємо спеціальні подушечки-кісточки, які кладуться під кінцівки”, – розповіла Юлія Гнатюк.

Народна депутатка з Вінниччини Лариса Білозір розповіла, як дух сестринства допомагає у великій політиці та на міжнародній арені.

“Звичайно, ми зараз у стані дуже складної війни, ми травмовані, наші діти травмовані, але хто, як не ми, повинні розбудовувати країну? І сили нам дає наша країна, наші люди. Мене мотивує відповідальність, яку мені делегували люди, обравши мене, даючи мені довіру. І я завжди про це пам’ятаю – в стінах українського парламенту, в стінах європейського парламенту чи Парламентської асамблеї Ради Європи. Моя сила в тому, що я завжди говорю від імені людей, бо я знаю, що відбувається на місцях”, – запевнила Лариса Білозір.

До розмови також долучився ветеран Дмитро Яковець, який після служби створив приватний дитячий садок у Гайсині, демонструючи приклад соціального підприємництва.

Його твердження, що “виховання дітей – це не жіноча справа, а спільна справа” викликало овації в залі Конгресу. Він розповів про свій значний військовий досвід, а також про те, як народження доньки сприяло відкриттю дошкільного закладу. 

“Скориставшись грантом від Центру зайнятості для ветеранів війни, ми втілили свою мрію”, – розповів Дмитро Яковець. 

Заступниця Міністра у справах ветеранів України Юлія Кіріллова представила історії ветеранів і ветеранoк, які стають лідерами у своїх громадах. Вони відкривають зоомагазини, швейні цехи для пошиття жіночої форми, ферми, магазини.

“Я пишаюся тим, що в Україні є такі сильні жінки, які не просто мотивують. Вони сьогодні розвивають наші громади і формують нову економіку”, – зазначила Юлія Кіріллова.

Учасниці й учасники дискусії довели, що на сьогодні лідерство – це передусім про здатність брати відповідальність, діяти попри обставини та створювати можливості не лише для себе, а й для інших. Саме такі історії формують основу стійкості українського суспільства та визначають його майбутнє.