Повномасштабна війна Росії проти України триває вже майже 7 місяців. Поділіться Вашими переживаннями – чи було у Вас передчуття цієї війни? І як Ви переживаєте це випробування для українського народу?

Для нас війна розпочалася з 2014 року. Звичайно, ми розуміли, що якщо наші інституції та політичні позиції нашої держави будуть слабшати, то тим більша вірогідність того, що Путін нападе. І те, що ця війна насправді триває сторіччями, – ми теж це розуміємо та усвідомлюємо. І дуже добре, що протягом останніх років – мабуть після Революції Гідності – це усвідомлення і ця ідентифікація, що наша боротьба вже йде сторіччями, трансформується. В суспільства є більше інформації, і це теж є однією зі складових нашої майбутньої перемоги. 

Передчуття війни були і найгострішими стали, коли розпочалися навчання Російської Федерації навколо наших кордонів. Але ще з 2019 року в парламенті ми говорили про сектор безпеки і оборони, про посилення і продовження реформування нашої армії, побудови міжнародної коаліції та про виконання наших зобов’язань перед Європейським Союзом і НАТО.  

Звичайно, що ці переживання перекривалися роботою. Я не можу сказати, що це заспокоювало. Але це, мабуть, така природна сила. Коли ми побачили своє коло однодумців і з тими людьми, з якими ми працювали, всі інструменти підтримки – в хорошому розумінні слова – збираєш, організуєш, систематизуєш.

Але всі перші дні було дуже важко сприймати ту кількість трагічних смертей цивільних, військових. І до сих пір, звичайно, є така сенситивна річ, що ти досі не можеш, ти не сприймаєш смерті як статистику. У нас з вами кожен день ці трагічні смерті, і ти набираєшся цієї такої, мабуть, люті, ненависті, і ти розумієш, що навіть тоді, коли ми переможемо, ця перемога завершиться тільки тоді, коли ми зрозуміємо, що всі рашисти, всі путіністи і всі інші завершать у Міжнародному трибуналі. Тільки тоді ми зрозуміємо, що, мабуть, часткова перемога завершилася. Хоча ми з вами розуміємо, що цю перемогу ще треба втримати. Треба дуже багато працювати над тим, щоб робити нашу Україну ще сильнішою.

Ви впродовж 8 років війни чимало разів бували на передовій, продовжуєте бувати. Як ви відчуваєте ситуацію на фронті зараз. Що змінилося? Чи відчуваєте ви, що змінилася роль жінок на передовій? І яких зусиль ще треба докласти, аби жінки на війні отримали той статус, до якого ми всі прагнемо?

З 2014 року, дуже багато всього змінив Майдан, зокрема, те, що не було особистісної конкуренції. Ми почали працювати над напрямком «Жінки. Мир. Безпека» і знаходили спільні рішення у контексті реформування нашого сектору безпеки і оборони.

Я не можу сказати, що було дуже легко, але й не було аж прямо так важко. Так, може, деякі питання було важко вирішувати. Але з-за того, що ця сила об’єднання на різних рівнях – державних інституцій, громадянського суспільства, наших міжнародних партнерів, – у нас з’явилося багато можливостей, завдяки яким ми спільно змогли подолати дуже багато перешкод. І тому сьогодні я, вочевидь, можу сказати, що ми точно не на початку цієї дороги. І я тут вдячна всім, хто розпочинав цю роботу ще до Революції Гідності – просто темп від 2014 року вже був трошки інший, і ми зараз вже звикли до такого темпу. Але насправді те, що зараз ми говоримо «захисники і захисниці», те, що наші жінки в пікселі, ми бачимо, наскільки вони теж стали частиною дуже амбітної професійної військової громади.

Ще дуже багато роботи треба зробити. І ми маємо враховувати досвід держав НАТО щодо війни, щодо їх гендерних підходів. Адже, як би ми з вами не говорили про сучасну зброю, ця орда, їх проблематика і їх підходи до оперативно-стратегічного управління, військового управління на фронті – радянські, це їх мінус. Ми вже на іншій дорозі і можемо впевнено сказати, що наша армія, наші Збройні Сили – це вже не той радянський «пазл». У нас зараз «пазл» – там, де ми розуміємо, що кожен на своєму рівні може приймати рішення, не боїться приймати рішення. І знову-таки це оперативно-стратегічне планування, навіть на середньому рівні командування, – воно вже інше, і там є теж жінки. Ми бачимо, як жінки також є керівниками дуже важкого озброєння.

 

Ми кожен раз говоримо, що ми повертаємося до Європи, чи ми рівняємося на Європу. Та ні, насправді якщо брати історично – ми були Європою, ми були центром Європи, ми були цивілізаційною країною. І цього не треба соромитися. Радянщина дала нам цей комплекс меншовартості. Ми самі досі себе пізнаємо.

Ми ж ніколи не замислювалися про те, що говорить Григорій Сковорода. Коли він казав: для того, щоб пізнати світ, ти маєш спочатку пізнати сам себе. Тобто, ми зараз тільки повертаємося до цієї ідентифікації, до своїх багатств, і ми тільки починаємо це цінувати. Зокрема, наш гендерний рух – рівність між чоловіками і жінками, тому що багато хто плутає, досі залишається стереотипність, що ви хочете домінувати. Та не хочемо ми домінувати. Ми просто хочемо, щоб нашу професійність на рівних визнавали в тій чи іншій сфері.

Торкнемося іншого складного питання. Ми знаємо, що ти також підтримуєш жінок та родини українських військових, які перебувають у полоні. На твою думку, які інструменти зараз працюють найкраще, аби допомогти звільнити українських воїнів та полонених, як чоловіків, так і жінок, які перебувають у полоні?

Розпочну здалеку, тому що спілкуючись з Іриною Геращенко, яка була Уповноважена Президента з мирного врегулювання, яка займалася заручниками, полоненими, – це питання для мене не нове. В принципі, на самому початку ми займалися змінами до законодавства, ми підтримували зв’язки з родинами полонених, ми намагалися робити всі імена публічними. Тому що ми вважаємо, що чим більше публічне ім’я, тим більша вірогідність того, що ми збережемо життя тому чи іншому заручнику або полоненому.

Зараз, коли ця кількість дуже висока – ми тут говоримо не тільки про військовополонених, але також про заручників, які є цивільними, зокрема, представниками місцевих органів влади, волонтерами, медиками, чи тими, хто насправді просто висловлював свою проукраїнську позицію – я вважаю, що інструментів достатньо. 

Насправді, родинам полонених зараз потрібна елементарна підтримка, навіть така комунікаційна. Іноді просто спілкуватися, говорити. Так, може, інформації детальної не треба, але повідомити – ми працюємо, ми зробили те і те. Тобто, елементарна увага.

Я хотіла би звернутися і до місцевих громад – тому що це теж питання до місцевих громад, які мають знати, виявляти, чи це внутрішньо переміщені особи, які живуть у вас на території громади, чи це місцеві родини. Приділяйте їм увагу. Знаходьте не тільки волонтерські організації, залучайте молодь, молодіжні організації, благодійні середовища. Просто приділяти їм увагу. Не обов’язково щось купляти. Важливо розмовляти.

Але з іншої сторони, так, коли ми переходимо до конкретних інструментів, ми розуміємо, що ми маємо інсталювати в усі інституції – регіональні, центральні, і так само волонтерські, благодійні, міжнародні громадські організації – проблеми кожної конкретної родини. І це можна робити через програми та проєкти. Єдине, що просто треба налагодити цю систему. Тут також йдеться про психологічну підтримку. Тому що ми розуміємо, як важко хлопцям і дівчатам, які в полоні, але так само важко тим родинам, які чекають свого героя після повернення додому.

І, не дай Бог, щоб була така, знаєте, сегрегація: хтось здався у полон, хтось не здався у полон. Не треба робити цього розділення. Це зараз взагалі неважливо. Ніхто не знає зараз, як було. Є факт, що людина в полоні, це є громадянин, це є член вашої громади. Я би дуже хотіла, щоб державні органи влади більше приділяли увагу таким родинам. Я би дуже хотіла, щоб вільний світ більше говорив про це. І щоб ми теж робили більше таких подій, які би висвітлювали кожне прізвище. 

Ми намагаємося комунікувати з центральними органами влади, з військовими інституціями, які за це відповідають. Десь вони говорять, що, може, тут не варто робити більш публічною цю інформацію. Десь варто. Але ми готові на різні варіанти. Якщо варто публічно, то ми будемо говорити на різних міжнародних майданчиках. Ми готові працювати з іншими парламентами, щоб вони про це говорили. Щоб вони просто розуміли масштаб насправді біди, яка прийшла не тільки в Україну. Тому що їм зараз, якщо можна так сказати, дешевше і не так боляче допомогти нам, ніж потім вони будуть розуміти, що щось вони не зробили, і ця біда прийшла до них.

Ми тут, повірте, в жодному разі не хотіли би, щоб якась інша країна це переживала. І ми дійсно – приклад країни, яка насправді є прикладом сильної боротьби. Наші Збройні Сили, наші волонтери. Але  ми теж розуміємо, що є речі, які нам треба після перемоги виправити. Тому що це означає, що та чи інша державна інституція не працює, ми просто її замінили.

Але, знову-таки, зараз це є той актив, яким ми можемо пишатися. І це в тому числі – жіночий рух. Я вважаю, що наша держава просто має це показувати як дуже успішний приклад. У контексті навіть територіального захисту. Давайте з вами згадаємо, скільки було жінок в Територіальній обороні на початку, наприклад, на Харківщині, які були готові захищати і які координували, зберігали, управляли, організовували. Я вже не говорю про те, що ми з вами побачили неспроможність міжнародних інституцій, які би мали давати відповіді на виклики на початку повномасштабної агресії – насправді як вони не спрацювали. Але хто спрацював? Спрацювали наші громадські організації, які вже були спроможними. Але забути ціну, яку заплатили так само і жінки, своїми життями – ми теж не маємо забувати. Ми обов’язково маємо це поновити в історії, розказувати.

Україна ратифікувала Стамбульську конвенцію. Ми розуміємо, що цей документ почав працювати під час війни і буде працювати в умовах поствоєнного часу. Це створює додаткові виклики та, можливо, складнощі. Як працювати з воєнними та сексуальними злочинами під час військового конфлікту – з тим насильством окупантів над мирним населенням, про яке ми дізнаємося фактично щодня? Яка тут роль координації між державою, між громадськими організаціями і між громадами?

Ми дуже тішимося з того, що Стамбульська конвенція ратифікована. Ратифікація – це не означає, що все зараз відразу виправиться. Ви пам’ятаєте, скільки часу ми працювали над зміною національного законодавства, скільки було перешкод та стереотипів. Але ми радіємо, що цей шлях пройдений. І ми його пройшли насправді досить достойно.

Ми вже зараз бачимо теж, скільки треба виправляти і вносити змін, зокрема, до Кримінального кодексу. Практика показує вже за ці роки, що ще треба вдосконалювати законодавство. І ми, до речі, в нашому міжфракційному об’єднанні «Рівні можливості» вже працюємо над цим з Урядом, з Урядовою уповноваженою з гендерної політики, з Віцепрем’єркою з питань європейської інтеграції. Важливо, що ця робота йде. Я не можу сказати, що вона дуже швидка, тому що дійсно триває війна, і зараз інші пріоритети. Але принаймні ми визначили той порядок денний, над яким ми маємо працювати.

Дуже добре, що ми маємо зараз. Але ми бачимо ті території, які були в окупації. Коли ми розмовляємо особливо з жінками, як які були воєнні, сексуальні злочини, то відверто скажу, це дуже важке питання. Так само як і повернення наших військових, які, наприклад, поранені і які теж повертаються. Про це все треба відверто говорити, у нас це буде накопичуватися і нам треба бути до цього готовими. Вже треба робити цей процес і цю систему такими спроможними, щоб ми вже були готові до тих випадків.

Тут треба працювати, щоб центральні органи влади, звичайно, працювали з регіональними органами влади. Тому що, як ви знаєте, Резолюція РБ ООН 1325 «Жінки. Мир. Безпека» передбачає свій національний план дій у кожному регіоні, і тут треба працювати на регіональному рівні, щоб, враховуючи повномасштабну агресію, змінювати цей план відповідно до тих подій, які у нас зараз відбуваються. Важливо, щоб військово-цивільні адміністрації теж працювали. Ми з вами знаємо, що є дуже багато притулків (для жертв домашнього насильства – ред.), але ми розуміємо, що зараз, коли всі процеси переведені на військові рейки, ці процедури і ця координація не налагодилася. Я сподіваюся, що зараз вже не будуть дуже активні військові дії, і якраз є час для того, щоб підняти ці питання і про це говорити.

Я думаю, що нам треба в парламенті взяти до уваги і теж почати працювати з нашими регіональними владами, міністерствами. І взяти під парламентський контроль це питання.

Ми знаємо, що Ви зараз відвідуєте території, які перебували в окупації, зокрема на Київщині, Черкащині, на Миколаївщині і Херсонщині. Ви бачите наслідки російського вторгнення та масштаби руйнувань, а також можете оцінити травму цілого суспільства, пов’язану з війною. Як Ви оцінюєте потреби громад, зокрема потреби жінок на тих територіях, які перебували в окупації? І яка допомога потрібна надалі, аби відновити повноцінне життя після окупації?

Відверто зізнаюся, коли я чую на багатьох міжнародних зустрічах, що це питання номер один, воно мене починає дратувати. Я розумію, що ми маємо про це думати, але насправді першочергові зараз питання – це зброя та санкції.

Ми весь час намагаємося порівнятися з «планом Маршалла» ХХ сторіччя. Але дуже багато всього змінилося і в ХХІ сторіччі вже не існує таких аналогів, інші масштаби руйнувань та інфраструктура. Ми можемо брати якісь аналогії, але в умовах відкритого світу та глобалізації такий план легше розробляти та впроваджувати. Тут я би звернула увагу, що ми маємо врахувати не тільки по сумам і відновити те, що було. Я би брала ширше це питання. Тому що, коли ми відбудовуємо школу, тут важливо брати і policy – як ця школа буде працювати і яка це буде школа. Коли ми говоримо про відновлення якогось стратегічного об’єкту інфраструктури, ми маємо вже дивитися з точки зору енергозбереження та сучасних технологій, і як це буде працювати в контексті іншої системи.

Ми знову повертаємося до того питання, що це не тільки такий виклик, але це і можливість змінити мислення нашого суспільства. І тому я тут говорю і про питання освіти, і про питання садочків, школи. Це унікальна можливість, коли ми можемо розробити і впровадити цю нову policy. Відновити стару систему просто немає сенсу. За що ми тоді боролися?

Я би розділила питання відбудови на декілька етапів. Першочергове питання – як людям пройти зиму, де їм жити? Ми маємо якнайшвидше знайти ці рішення: як розселити людей, як їм дати тепло. А протягом цього року, теж залучати людей. Не тільки давати кошти, щоб вони отримували як внутрішньо переміщені особи, але дуже важливо, щоб вони були теж залучені до якоїсь діяльності. А далі вже напрацьовувати план відновлення, відбудови і працювати вже з нашими міністерствами і міжнародними донорами. І показати, що от дивіться, ми цю важку проблему зараз спільно вирішили, отримали довіру, але тепер ми можемо більше. І мені здається, що тоді би і у наших міжнародних донорів було би більше бажання, і вони вже не так важко б віддавали, ділилися б фінансами для відбудови. Але, знову-таки, тут я не говорю у відсотковому відношенні. Ми як держава теж маємо показати, що ми вкладаємо теж.

Інше питання, яке ми побачили, відвідуючи звільнені території – це комунікація і медіація. Дуже важливі горизонтальні зв’язки. У громад є стільки пропозицій, дуже інноваційних. Вони вже на початку реформи децентралізації щось спробували, зробили, щось хотіли би змінити. І тому те, що ми побачили у громадах, зокрема, як змінилися підходи до рівності, вплив на прийняття рішень, здатність чути ідеї. Зараз іде ця співпраця, ця рівність.

Чесно скажу, я все думала: ну де отак чітко побачити цю рівність між чоловіками і жінками? Я вам скажу, я її побачила дійсно вперше, саме коли ми відвідували окуповані території, коли ми зустрічали з головою громади, з керівними органами. От я побачила цю рівність між чоловіками і жінками. Це було так приємно. Тому що я пам’ятаю ті часи, коли це не враховувалося. І мені здається, що це нам треба втримати, розвивати, плекати. І знову-таки хотілося б, щоб працювали і міжнародні організації, і різні рівні, але їм не заважати. Допомагати їм якимись сучасними ідеями, але вони вже самі стільки знають. Дати їм можливість правильно порахувати і впровадити те, що вони будуть бачити, виходячи не зі SWOT-аналізу, а от вони вже бачать, наприклад, свою якусь місію і сильні сторони своєї громади. І от підсилювати це.

Я так само розумію, що зараз це не тільки питання грошей. У нас же є спроможні громади, є неспроможні громади, і є місцевий бізнес, який так само зацікавлений бути залученим. І тут навіть не питання їх соціальної відповідальності. Адже, зараз ми від соціальної відповідальності та суспільного договору, ми перейшли до питання відповідального громадянина. Я вважаю, що це такий більший рівень. От ми маємо цих відповідальних громадян залучити на відбудову своєї громади. І, знову-таки, відбудова не тільки в плані житла, але й інших системних підходів.

Як на вашу думку, чи потрібно і далі після війни заохочувати жінок до долучення до процесу комунікації та медіації? Чи потрібно посилювати роль гендерно орієнтованого врядування?

Ми думали, що гендерно орієнтоване врядування, мабуть, під час війни неможливе. Але ми побачили, наскільки це врядування має і матиме можливість до системної роботи, до адаптації громад і місцевого самоврядування до нових викликів. Мені здається, що громади впораються – як на цьому етапі, так і в майбутньому. Ще з 2016 року, громади отримали інструменти повноважень і фінансування. І вони вже розглядають свою землю, свою громаду як особистісний виклик і бажання, що я на своїй землі можу зробити краще.

У багатьох регіонах, які ми відвідували, навіть, до 2014 року, ми не бачили, що люди люблять свою землю. Може, я говорю романтичні речі. Але я зрозуміла, що поки людина не усвідомить і не полюбить там, де вона живе – не тільки свою землю, але й людей, громади, поки не ідентифікує себе з тим місцем, де вона є, буде важко побудувати якусь спроможну громаду.

І ці процеси, які розпочалися, паралельні – ідентифікація нас як держави, ідентифікація нас як громадян, ідентифікація нас як мешканців тієї чи іншої громади – це все той успіх, який зараз призвів до цієї нашої такої боротьби, коли весь світ думав, що ми за 7 днів упадемо. І нам якось не вірили, коли ми раніше говорили про те, що українці помруть, але точно не здадуться, тому що для українців свобода – в цьому слові вже є смисл. Але проходячи такі важкі етапи, втрати, ми бачимо, як більшість наших громадян ідентифікують себе з країною, з громадою і з тією землею, де вони живуть.

Тому я думаю, що ми впораємося. Це на емоційному рівні. Українці відчули, що можна краще жити, можна бути вільними, можна бути заможними, можна бути відкритими, можна ділитися досвідом. Це вже інше цивілізаційне суспільство. Ми вийдемо насправді з цієї війни сильніші, ніж будь-яка інша держава світу. От повірте.

Ми зараз говоримо з вами про євроінтеграцію, але насправді

 

Адже ми завжди будемо повертатися до цінностей. Це політико-безпековий приклад такої успішності нашої країни зараз, з надзвичайно високою ціною, але на європейському континенті я не знаю іншої такої країни в контексті ціннісному та ідеологічному.

Ви активно займаєтеся міжнародною адвокацією, зокрема як народна депутатка України, як віцепрезидентка Міжнародного жіночого демократичного союзу. Як Ви оцінюєте підтримку, яку надають міжнародні організації різних країн світу Україні? Яка перспектива таких горизонтальних зв’язків?

Ми бачимо, наскільки інформація впливає зараз і на нашу перемогу, і як, на жаль, інформація впливала на те, що розпочалася агресія. Це такий сучасний глобальний постіндустріальний інформаційний світ. І зараз ми бачимо можливість, що саме через наші міжнародні зв’язки здійснюється дуже відвертий обмін інформацією. Я неодноразово говорю про горизонтальні зв’язки, тому що бачу в них більшу стійкість і стабільність. І дуже тішуся, що зі своїми колегами і колежанками я можу вибудовувати їх в інтересах нашої держави та в інтересах широкого загалу українців.

До війни, може, ми не так в єдності працювали всередині держави. Але війна поєднала нас у тому, що ми зрозуміли, який важливий парламент як інституція, наскільки важлива парламентська дипломатія, і як важливо системно працювати з нашими партнерами. Я дуже рада, що зараз цей майданчик дуже живий, робочий. І ми бачимо, як насправді це працює. Ми маємо вже моральне право говорити дуже відверто і правдиво. З 2014 року ми намагалися вибудовувати свої меседжі дуже дипломатично, але зараз у нас немає на це часу.

Я досі під враженням від виступу в Європейському парламенті Урсули фон дер Ляєн. Я теж розумію, що суспільство Європейського Союзу ще не так підготовлене і усвідомлює ті ризики та небезпеки, які зараз існують саме на їх континенті. Але лідери Європейського Союзу вже більш серйозно розуміють ці виклики і розуміють, що з Україною вони будуть більш сильні.

Ми завжди звертали їх увагу на те, що ми – не буферна зона, але між рядків ми бачили, що вони для себе так це визначили, їм це дуже зручно, ця буферна зона між Білоруссю, між Росією. Зараз вони нарешті зрозуміли, що в контексті безпеки, економіки, людського капіталу, політики ми їх посилимо, вони посиляться. Ми розуміємо, що вони теж зараз мислять прагматично, але це така взаємна прагматика. Тут єдине, що ми так само маємо зберегти наш потенціал, вивчити досвід і помилки тих країн, які проходили цей шлях і вигризати національні інтереси, особливо в економічному плані. Тому що ми теж розуміємо ринок і політику, процедури в Європейському Союзі. Треба все це врахувати. Я не думаю, що тут треба брати чиїсь формули. У нас все одно буде унікальна наша формула, свій алгоритм, які ми маємо напрацьовувати і захищати. Це точно можливо.

Якою ви бачите перемогу України? Що ми вам хотілося побажати українським жінкам після перемоги України в цій війні?

Коли я чую слово перемога, я емоційна. Тому що, читаючи новини, отримуючи кожен раз повідомлення, що у нас черговий вбитий, черговий важкопоранений, ця перемога – вона просто пронизана такою кров’ю, такими страждання і таким рівнем несправедливості, про які ми насправді ніколи би не могли подумати, що так буде.

Ми всі говоримо і бажаємо перемоги в майбутньому. Моя думка, що ми вже перемогли. Ми перемогли єдністю, організованістю, ми перемогли духом. І, звичайно, тут на першому місці Збройні Сили. Ми маємо до них пієтет, вдячність, ми маємо таку любов, яка вже на сторіччя. Але єдине, що на цьому ця любов не має завершуватися. Ми маємо пам’ятати про родини захисників та захисниць, про тих, хто загинув і про тих, хто воює, про тих, хто у полоні і про тих, хто поранений. Це все – ще на роки. Але цей дух і таке українське слово – звитяга нашого воїнства. Я навіть не можу іншими словами назвати нашу армію. Воїнство, де присутні всі складові, від емоційних до духу, до фізичного, до професіоналізму. І разом з новітнім озброєнням, я впевнена, що ми дійсно переламаємо і переможемо цю імперіалістичну країну. Я, навіть, не можу назвати, що вони армія. Ми бачили з вами, які вони неспроможні, коли той чи інший рівень командування знищений.

Тому перемога – це зараз так само, коли ми працюємо над збільшенням цієї новітньої зброї. Ми побачили і вже доказали всьому світу, як швидко наші хлопці тренуються, навчаються, не тільки як працювати з натівською зброєю, але так само і ремонтувати, і теж щось придумувати. Стільки вже цих історій, що ми ще будемо з вами чути і чути, і це варто говорити і передавати теж нашим дітям.

Також пам’ятаючи і розуміючи, як у перші тижні війни гостро стояло питання наших втрат, я думаю, що ці всі гострі питання все одно будуть піднімати. Я не хочу зараз шукати ці відповіді, ми, може, їх знаємо. Але все одно суспільство запитає. І тут треба мати силу духу визнати, що було не так і до чого ми були неготові. Тому що, не визнаючи помилок, буде дуже важко рухатися далі вперед. І в цьому контексті, я би сказала, що це теж складова тієї великої перемоги, яка поставить крапку тоді, коли всі злочинці будуть покарані в Міжнародному трибуналі.

Що побажати жінкам?

 

Дуже важко в загальному побажати жінкам. Тому що саме більше, що чекають наші жінки, – це зустрічі з родиною, зі своїми синами, чоловіками, батьками, онуками. І я би хотіла побажати, щоб якнайбільше жінок зустріли свої родини, і вони об’єдналися. У нас величезна проблема розділення родин, хто де і в яких куточках світу – це теж дуже боляче. Тому моє одне побажання – це дійсно щоб війна завершилася цілісною перемогою цілісною, і всі зустрілися зі своїми родинами і далі працювали на відбудову, на процвітаючу незалежну вільну Україну.