До війни я жила прекрасне життя: подорожі, проектне управління і навчання забирали мене з головою. Ми робили проекти для дітей: розвивали медіацентри у віддалених селах і містах України, впроваджували медіаграмотність в освітній процес. Більш системно вдавалось керувати міжнародними проектами в реформі державного мовника і працювати там з командою неймовірних колег, за якими дуже сумую. Особливо боляче згадувати про свій так і не захищений диплом в Київській школі економіки: цього, 2022го року, я повинна була стати магістром державного управління на програмі, яка буквально змінила форму і зміст мого мислення. Для нас викладали PhD з американських вузів віддаючи найбільш сучасну інформацію, що ґрунтується на дослідженнях. Моє життя до війни має фундамент з людей. Зрілість змусила цінувати себе і залишати в своєму колі доброзичливих, теплих друзів, людей які вміють смакувати життя, ділитися своїм щастям і часом тривогами, рефлексувати і на рівні з Кантом за проссеко на Подолі обговорювати складні теми нашої дійсності.
Війна забрала у мене пік кар’єри. Напередодні ми зняли фільм про дітей у селах, який би мав перерости у «полісі пейпер» про те, як зробити село для дітей більш інклюзивним. Ми записали документальні інтерв’ю під час яких не впливали на думки дітей, а лише запитували їх, що б вони покращили у своєму селі, чого їм бракує і що вони самі зробили, щоб стало краще. У нас вийшов душевний фільм. Ми запланували прем’єри у кінотеатрах, щоб глядачі почали толерувати молодь із сіл і спонукати владу рівняти можливості для цієї частини суспільства до рівня тих, хто народився в містах. В кінотеатр «Жовтень» у Києві 25го лютого мали прийти на прем’єру активісти, очільники громадських організацій, народні депутати, урядовці з кабміну та представники з посольств. Я мала стояти у чорному брючному костюмі, дуже хвилюватись та говорити один із найважливіших спічів в житті про героїв мого кіна. Ці діти мали стати голосами змін. Натомість їх села окуповані, частина з них залишилась під російською окупацією, інша втекла з дому у Дніпро, Львів та Вінницю. Несправедливість, яка з ними сталась, ніколи не дозолить відмовитись від перемоги чи піти на якісь компроміси.
Тому зараз доводиться бути парамедиком, щоб рятувати життя тих, хто буквально стоїть за кожен клаптик нашої землі. Я ніколи не вірила в успішну Росію, в революцію там. Так само, як кров, шматки людської плоті, дикий страх від обстрілів не були чимось неочікуваним для мене як парамедика. Єдине – крик і плач чоловіків від болю через поранення – це те, до чого звикнути не зможу ніколи. Цей звук пробирає до ніби в середину кістки, а потім залишається під шкірою. Я можу не пам’ятати обличчя пораненого, як і звідки була евакуація, але те, як він стогнав чи плакав, пам’ятатиму завжди. Цінувати подвиг поранених бійців – це не лише про прикладену руку до серця, це підняти свій зад і весь вільний час присвятити, щоб ваш сусід, який отримав інвалідність на війні, мав всю інфраструктуру на візку жити таке ж вільне життя, як ви у своєму місці. Як би багато роботи за цим не стояло, цей ваш сусід віддав своє здоров’я, наприклад кінцівку, щоб ваше місто було під синьо-жовтим прапором, тож тепер ваша черга попрацювати для нього. І таких аналогій можна приводити безліч. У нас ще дуже багато роботи по переду.
Єдине, чого по справжньому хочу після війни це знову жити своє класне цивільне життя. Щоб радіти і бути щасливим сповна доведеться взяти кілька сеансів у психотерапевта і нарешті відпочити. Не бути під обстрілами і в чужій крові, а з проссеко обговорювати модні тренди з подругою спочатку буде дивним. Але водонос, як приємно це все буде, коли нема Росії.
Цибух Ірина, у цивільному житті продюсерка та керівниця проектів, зараз вимушено через війну парамедик добровольчого батальйону Госпітальєри.
