Медицина, як і будь-яка тонка професія, що потребує спеціальних знань, — це насамперед про фаховість. Ґрунтовна освіта, але й готовність постійно вчитися та дізнаватися нове у своїй сфері; знання напрацьованих протоколів лікування й уміння їх правильно використати, але й потреба випробовувати нові методики та підходи тут і зараз. Проте, напевно, як жодна інша професія, медицина — це про довіру.

Ми буквально ввіряємо лікарям свої здоров’я й життя, і закономірно хочемо бути певними в них чи не більше, ніж у найближчих людях. Сама ідея того, що твоє здоров’я й життя опиняється в чужих руках, крихка й парадоксальна. Як і ідея довіри, власне. Нині це підтверджується на кожному кроці: тендітна рівновага раз у раз порушується, і шалька терезів частіше схиляється в бік стереотипів і страхів, аніж здорового глузду. І це у ХХІ столітті, в час не лише найширших можливостей для розвитку науки й досліджень (і в галузі медицини зокрема), а й повсюдної доступности будь-якої інформації, як тепер модно казати, «в один клік».

Під час пандемії коронавірусу в єдиному пориві недовіри до доказової медицини та обсмоктування фейків на будь-який колір і смак «злилися» представники чи не всіх націй земної кулі. Та в Україні ніде не дітися й від свого, особливого контексту: більше, ніж лікарям, у нас традиційно не довіряють лише лікаркам.

Навіть саме слово «лікарка» ріже ніжне вухо пересічного українця — куди ліпше «медсестра» чи «санітарка». Лікар — роль відповідальна, а жінок на відповідальних ролях в Україні досі традиційно не люблять і не сприймають. Тож нічого дивного, що коли жінка-лікарка проявляється не лише в операційній, а й у публічному просторі та медіа — як просвітниця чи високопосадовиця, суспільство просто втрачає залишки терпіння й такту і влаштовує «полювання на відьом» під кожним постом у фейсбуці, де бодай згадується її ім’я.

Уляна Супрун, чи не єдина фахівчиня в історії незалежної України, яка мала сміливість поєднати обидві ці ролі (очільниці профільного міністерства і просвітниці), могла б чимало розповісти на цю тему. Нагадую, надворі ХХІ століття, а фемінізм, на думку тих-таки пересічних українців, заполонив увесь інфопростір.

А як же було сто років тому, коли можливостей було в десятки разів менше, а страхів, стереотипів і недовіри суспільства у стільки само разів більше? Про це в тогочасній Україні теж було кому розповісти. Таку історію нині, в сучасних обставинах, дуже незле послухати.

Рівно сто років тому між Львовом і Прагою в перервах між підготовкою до іспитів на здобуття лікарського фаху пише свої перші художні твори ще одна майбутня «універсальна творчиня» української історії. Лікарка, просвітниця й викладачка, науковиця й активна членкиня Союзу українок, якій судилося жити й працювати в кількох країнах і на двох континентах, ентузіастка й життєлюбка, особистість неймовірної сили духу — 1921 року юна Софія-Наталія Парфанович, у недалекому майбутньому Волчук, певно, ще й не підозрює, який на неї чекає шлях. Та вже тоді вона твердо налаштована йти ним до кінця, попри все, і творити зміни. Бо коли ти одна з перших жінок в Україні, які здобувають університетську освіту за фахом лікарки-гінекологині, інакше не вийде.

ДИТИНСТВО І ЮНІСТЬ
У таких історіях не обійтися без біографічної довідки й дещиць «хронологічної таблиці», але історія Софії Парфанович-Волчук точно не з тих, коли можна занудьгувати. Народилася вона 7 червня 1898 року, на самісінькому зламі століть, у Львові в родині залізничного службовця, інженера-залізничника за фахом Миколи Парфановича.

Батько Софії працював у дирекції залізниці у Львові, згодом був заступником міністра залізниць в уряді Західноукраїнської Народної Республіки. Побудована ним дорога до Карпат через Самбір на Турку й далі на Закарпаття через перевал існує й нині. А ще Микола Парфанович походив із давнього галицького шляхетського роду Сас (обоє дідусів Софії Парфанович були священиками) і сам здобув університетську освіту, отож для нього було принциповим, щоб усі п’ятеро його дітей теж її отримали. Лікарський фах, крім Софії, обрали її брати Костянтин і Теодор, а сестри Ольга і Юлія стали вчительками.

Біографічних відомостей про ранні роки Софії Парфанович не так уже й багато. Почасти їх можна реконструювати з мемуарів і художніх творів, які побачили світ набагато пізніше. У збірці «На схрещених дорогах» Софія згадує про європейські подорожі, що були звичною справою в часи її дитинства: «Я пам’ятала дуже живо мандрівки по цісарській державі, бо мій батько був високим ц. к. залізничним службовцем і тричі на рік одержував безплатно залізничний квиток для сім’ї і міг подорожувати по всій Австрії. Забирав тоді нас всіх п’ятеро, та не вважаючи на труднощі мандрівки віз нас до Відня, Зальцбурга, до Тіролю і на береги блакитного Адріятицького моря. Дитиною я полюбила мандри та гори, і спомин альпійських квіток залишився у мене назавжди».

Дивно й трошки прикро, що ні в цій автобіографічній збірці, ні в інших творах Софія Парфанович не згадує про свою матір; є лише побіжна згадка про її смерть на початку Першої світової війни у Відні, куди родина в той час переїхала. Постать же батька і в дитинстві, і вже у свідомому віці залишалася для Софії (на той час іще Зоньки, як називали її вдома) надзвичайно важливою.

У якийсь момент, після повернення з Відня назад до Львова, Микола Парфанович стомився від «бюрової» паперової роботи й вирішив відійти від справ. Уподобавши бойківські Карпати, він купив ділянку землі в Розлучі (нині село в Турківському районі Львівської области), побудував там садибу й оселився на самоті. Діти й онуки часто навідували його — садиба «Попід кичерами» неабияк припала до душі молодшим поколінням Парфановичів, зокрема Софії.

Спогадам про час у Розлучі вона присвятила повість — родинну хроніку «Попід кичерами та над потоком», і Микола Парфанович, чи то пак Старий Пан або «інженер Николайчук», як знали й називали його селяни, став прототипом її головного персонажа. У повісті описано хвилювання Софії за батька, який вирішив так радикально змінити своє життя, а водночас безмежне замилування карпатською природою і сільським побутом, що стануть, зрештою, ключовими топосами і джерелами образности її художньої творчости. Ці світлі спогади, як і спогади про альпійські квіти в сімейних мандрівках, іще не раз зігріють її в непростому майбутньому. Та про все по черзі.

ЛЬВІВ—ПРАГА—ЛЬВІВ
У 1916 році Софія Парфанович блискуче закінчила жіночу гімназію у Львові, а 1917-го вступила на медичний факультет Львівського університету. І, щоб не надто буденно звучало й читалося нам теперішнім, варто додати: вона стала єдиною дівчиною на курсі й першою українкою — студенткою університету, котра здобувала медичний фах.

Її найвидатніша попередниця в академічній кар’єрі й лікарській професії, Софія Окуневська, свого часу стала першою жінкою в Україні, яка склала іспити на атестат зрілости у Львівській академічній гімназії, але університетську освіту за лікарським фахом вона здобула в Цюриху (закінчила університет 1895 року, за три роки до народження Софії Парфанович). Тому не буде перебільшенням сказати, що ціла жіноча лікарська традиція, принаймні на Західній Україні, будувалася на підвалинах, що їх заклали ці дві Софії. Ми ще не раз переконаємося в правдивості цього твердження, навіть у цій статті. Зрештою, комусь же треба бути першими, і це вагома, але й надзвичайно непроста роль. Надто для дівчини і надто в Галичині на зламі століть.

Однак тішитися (і не раз, певна, проклинати, хоч про це й не пишуть жодні джерела) своєю роллю, як і смакувати громадську діяльність (бо саме долучилася до студентської організації «Медична громада»), Софії Парфанович випало недовго. Почалася Українсько-польська війна 1918–1919 років, у Львові стало не до навчання, і Софія переїздить до Праги, щоб продовжити студії і скласти фахові іспити. Під час перебування в Празі намагалася не поривати зв’язки з українським середовищем і вступила до місцевих студентських організацій — Української академічної громади та Жіночого студентського товариства. Тоді ж таки написала свої перші літературні твори.

Утім, «зачепитися» й лишитися в Європі, як зробило чимало її співвітчизниць, які отримали змогу здобути європейську освіту, в плани Софії Парфанович не входило. У 1923–1925 роках, склавши частину іспитів, вона повернулася до Львова, щоб продовжити навчання там. Паралельно зі студіями знайшла першу роботу — у львівському загальному шпиталі, де остаточно визначалася зі спеціалізацією: акушерство й гінекологія.

 

Наступний 1926 рік став у житті Софії таким, про який кажуть «рік за десять». Вона завершила студії, отримала диплом доктора медицини і почала безоплатну лікарську практику як акушерка-гінекологиня у львівській «Народній лічниці» (до речі, саме тут колись завдяки тодішньому керівникові закладу, своєму родичу Євгенові Озаркевичу, почала практику й Софія Окуневська). Однак і громадську діяльність, за якою вже встигла засумувати після Праги, Парфанович не покинула. Цього самого 1926 року вона стала членкинею Союзу українок та Українського лікарського товариства, в обох була активною аж до 1939 року. Крім того, почала працювати в протиалкогольному товаристві «Відродження», де познайомилася і заприязнилася з нещодавно овдовілим службовцем Банку цукровництва Пилипом Волчуком.

На цьому активна й енергійна Софія й не думала зупинятися. У 1927 році вона відкрила власну приватну гінекологічну практику у Львові (знову ставши першопроходицею — однією з перших лікарок, які це зробили), а ще познайомилася із сином Пилипа Волчука Романом. У своїх «Споминах із передвоєнного Львова та воєнного Відня»[1] — надзвичайно своєрідному й атмосферному тексті, звідки можна чимало дізнатися про життя родини Волчуків і загалом про тогочасний ландшафт і побут двох міст, — Роман Волчук зворушливо пригадує, як Парфанович навідувала його в «Народній лічниці» й читала йому Кіплінга.

У 1929 році Софія стала співзасновницею Українського гігієнічного товариства й очолила товариство «Відродження», де вже незабаром розгорнула активну просвітницьку кампанію, а ще створила й почала редагувати однойменний журнал. Одночасно вона активно друкується в «Лікарському віснику» — найвагомішому лікарському часопису в тогочасному Львові. У 1931 році вона таки одружується з Пилипом Волчуком. У цієї жінки був часоворот, не інакше! І так, це лише початок.

РОЗГАНЯТИ ТЕМРЯВУ: ПРОСВІТНИЦЬКА ДІЯЛЬНІСТЬ
Якщо ми вже завелися про традицію в жіночому лікарському колі, варто провести паралелі й із сучасницями. На початку статті я недаремно згадала про Уляну Супрун: усі пам’ятають, якого галасу в минулі роки наробили її фейсбучні пости-спростування різноманітних некорисних, а то й шкідливих українських медичних стереотипів. Так от, колишня міністерка охорони здоров’я має в цій своїй діяльності видатну попередницю в особі Софії Парфанович.

Усі роки життя у Львові паралельно з громадською діяльністю і лікарською практикою Парфанович публікувала статті й вела регулярні рубрики не лише у фахових лікарських, а і в популярних «світських» друкованих виданнях (зокрема, в тижневику «Українка» й щомісячнику «Українська господиня», додатку до часопису «Сільський господар») на теми громадського здоров’я, особливо — це очікувано з огляду на фах Парфанович, але неабияк по-новаторському на тлі справ із цією темою в тогочасному Львові, — здоров’я жіночого.

Перші «дракони», з якими стала на двобій Софія Парфанович, — алкоголь і тютюнокуріння. Робота в товаристві «Відродження» не минула даремно: починаючи з 1929 року, воно розповсюдило понад 500 тисяч примірників протиалкогольної і протитютюнової літератури, листівок та брошур.

Чимало цих статей, присвячених шкоді від алкоголю й тютюну, належало самій Софії Парфанович. Серед них «Шкідливий вплив алкоголю на здоров’я дитини» (1929), «Алькоголь і туберкульоза» (1930), «Тютюн і народна господарка» (1932), «Уміркованість чи цілковита стриманість» (1932) та багато інших. Надзвичайно цікаво, що (і тут теж не можна не згадати Уляну Супрун) суто медична аргументація в цих статтях часто поєднується з політично, націоналістично заангажованою. Скажімо, у статті «Відродження і політика» (1933) Парфанович пише: «Не треба ні пити, ні курити, бо це руйнує наше здоров’я, підриває наші моральні сили та відпорність, руйнує нас матеріально, руйнує нашу волю, усилює нашу чуйність та робить нас предметом економічного і політичного зиску… Добровільно віддаючи гроші на отрути, самі собі куємо ярмо».

Не оминала Софія Парфанович і теми правильного харчування. У 1932 році вийшла її праця «Овочі, ярини та безалкогольні напитки», 1936-го — «Правильна віджива». Важливі для Парфанович як лікарки-гігієністки були й теми харчової гігієни. У статті «Як же зуби шанують?» вона дає свої шість порад із догляду за зубами, серед яких такі: «1) Не їсти ні надто гарячої, ні надто студеної страви. Інакше від цього трісне зубовина (тобто емаль). 2) Не гризти нічого твердого. 3). Кожна людина повинна мати щіточку до зубів, і то виключно для себе самої. Мити зуби треба літньою водою, і можна до неї додати соли або мила, а найліпше взяти на щіточку крейди або меленого й дрібно потовченого угля з мягкого дерева».

Теми вагітности, пологів, жіночого й дитячого здоров’я Софія Парфанович активно проробляла в межах діяльности Українського гігієнічного товариства і так само випустила низку статей і праць: «Патологія і терапія дитячого пійотораксу» (1929), «Пліснявка (грибок) як жіноча хвороба» (1935), «Протеїнотерапія деяких жіночих захворювань» (1936), «Перша поміч та догляд хворого» (1936), «Велика гігієна жінки» (1939; до речі, ця праця вийшла друком у видавництві її чоловіка Пилипа Волчука), «Мала гігієна жінки» (1949). Разом із колежанками із Союзу українок Парфанович підготувала й видала в одній львівській друкарні «Гігієнічний календар». А чи не найпомітнішою стала її брошура «Чоловік та жінка — статева гігієна»[2] (1930) — фактично перший україномовний нонфікшн на тему сексуальности і статевих стосунків, який «влучив» у свою аудиторію і навіть витримав кілька перевидань.

Сучасні фахівці пишуть, що в праці не обійшлося без фактологічних помилок, зокрема в тлумаченні дитячої сексуальности. Проте вона безумовно цінна, насамперед як перша на українських теренах праця, що прямо й без прикрас говорить на ці теми, наголошує на необхідності зняти з них табу й тавро «сорому», на потребі сексуального виховання з раннього віку. Сама авторка так коментує призначення праці: «Із неї молодь довідається, як правильно жити та зберегти своє здоров’я, а на статеві справи дивитися як на природні речі, а не як на сороміцькі таємниці… Завдяки покриванню статевих справ таємницею утворюється поганий звичай вважати соромом говорити про них поважно, а коли говориться про це, то в грубомасний спосіб, дійсно безсоромно і цинічно». Нагадую, ці слова написано 1930 року. Залишається сподіватися, що бодай до 2030-го вони втратять актуальність.

У 1936 році на чергових зборах товариства «Відродження», підсумовуючи свою діяльність останніх років, Софія Парфанович скрушно констатувала: «Велика частина громадянства стояла сторонь нашого руху… Серед львівської, просто поголовно вживаючої алкоголь громади, я була чужа й дивачна… Стільки років травлена, як дике звіря, я втомлена й осамітнена…»

І можна тільки уявити, скільки багаторічного болю й утоми за цими кількома фразами, у яких вона дозволила собі дати слабину на ті кілька хвилин доповіді. Дозволила, але рук і після цього виступу не склала, хоча після цих зборів згідно з розпорядженням тогочасної польської влади Софію Парфанович відсторонили від керівництва рухом.

Зрештою, всі її напрацювання, які мали під собою цілком наукове й дослідницьке підґрунтя, не могли не вилитися в рішення продовжити академічну діяльність. У 1941 році Софія Парфанович дописала й захистила дисертацію на тему «Метастази злоякісних новотворів яєчників до центральної нервової системи». Їй запропонували посаду доцента у Львівському університеті імені Івана Франка. На той час вона вже два роки працювала при університеті — як викладачка й директорка оновленого її ж зусиллями профільного навчального закладу середньої освіти.

ВІД ЛІКАРКИ ДО ВЧИТЕЛЬКИ: ЗАСНУВАННЯ ФЕЛЬДШЕРСЬКО-АКУШЕРСЬКОЇ ШКОЛИ
У 1939 році Софія Парфанович залишила «Народну лічницю», де останнім часом працювала на волонтерських засадах, а її основним місцем роботи стала гінекологічна й акушерська клініка при університеті імені Франка. У цей час вона почала замислюватися над тим, як можна реорганізувати процес підготовки фахівчинь — гінекологинь та акушерок. Точніше, зробити його взагалі доступним, адже у Львові на той час діяла заборона на середню медичну освіту для українок. Єдине, що існувало й могло функціонувати легально, — курси, організовані різними громадськими осередками, де й сама Парфанович уже довгий час активно викладала.

За плечима Парфанович — майже 15 років лікарської практики, наукових досліджень і педагогічної праці, нею рухає безмежне бажання створити профільний навчальний заклад, викладати там і обмінюватися досвідом із колегами. Саме вчасно того-таки 1939 року їй за рекомендацією відомого у львівській лікарській спільноті фахівця Мар’яна Панчишина запропонували посаду директорки Львівського медичного технікуму. Схоже, 1939 рік став для Софії Парфанович ще одним «роком за десять»: цього року нова влада (більшовицька на зміну польській) скасувала заборону на середню медичну освіту для українських жінок і дівчат. Відтак медичний технікум реорганізували у фельдшерсько-акушерську школу (з трирічною програмою для фельдшерів і дворічною — для акушерок) і одразу оголосили перший набір, адже навчальна програма давно готова! А в червні 1941 року школа випустила перших 20 студенток акушерського відділення. Ясна річ, спочатку зміни тішили і обнадіювали Софію Парфанович. Проте, на жаль, радість тривала недовго.

КИЇВ, РАДЯНСЬКА ДІЙСНІСТЬ І ПАВЛО ТИЧИНА
У 1940 році у Софії Парфанович з’явилася змога налагодити зв’язки з колегами з «великої України». Вона вирушила у двотижневе відрядження в Наркомат здоров’я до Києва, щоб побачити, як організовано навчальний процес у місцевих школах для акушерок, фельдшерів/-ок і медсестер. Була у Парфанович ще одна мета, дослідницька — подивитися, як живуть у «новій радянській Україні», тому модусі реальности, до якого незабаром доведеться звикати й Галичині. Свої уважні спостереження вона виклала в есеї «У Києві в 1940 році», але дописати і опублікувати його змогла лише через десять років, уже будучи далеко і від радянської України, і від рідного Львова. І це теж дуже цінний текстовий «зліпок» із тогочасної київської реальности — дуже рекомендую до прочитання.

 

«Поїхати до Києва — дорога мрія кожного Українця — мала для мене здійснитися», — свої подорожні нотатки Софія Парфанович починає натхненно і в приємному передчутті. Проте цим ілюзіям судилося швидко розбитися об радянську дійсність. Перше, що здивувало і обурило Парфанович у Києві, — це засилля російської мови. У «новій Україні» на вулицях усі говорили лише нею і тільки поодинокі колеги задля ввічливости переходили при Софії на українську.

Поспостерігала вона й за жінками (як активна членкиня Союзу українок та учасниця української делегації Конгресу міжнародного жіночого союзу боротьби за права жінки Парфанович уболівала за жіночі права не лише в парадигмі лікарка—пацієнтка), і побачене її розчарувало: «Вигляд жінок пригноблював: усі вони були занедбані, робили враження бідних робітниць. Тільки в декого губи яскраво намальовані й кривавий лак, накладений на брудні, чорні нігті, робили ще більше пригноблююче враження. В службі вони старались мати т. зв. перманентку, але ніколи я не бачила добре й елегантно упорядкованої цієї перманентки, тільки безладно накучерявлене волосся, навіть коли його кучерявив стрижій-обов’язковий “парикмахер”. Але не здається мені, начеб ці запрацьовані жінки мали час висиджувати у парикмахерів. Вигляд жінок був для мене чимось неймовірно пригноблюючим, він, між іншим, надавав місту й життю цього тяжкого, безвиглядного характеру, а дневі безнадійної жертви Молохові праці. Він пожирав, усіх без винятку жінок: вранці вони покидали дім і дітей, а приходили ввечорі».

Навряд чи на цьому ґрунті Парфанович могла створити свою омріяну утопію, де жінки знали б усе про своє здоров’я, отримували б якісні медичні послуги, мали б необмежений доступ до профільної медичної освіти, а отже, жили б наповненіше і щасливіше.

Зовсім не надихали її і бюрократизм наркомату здоров’я та ставлення київських колег, що варіювалося від улесливости до відвертої зневаги і називання «западєнкою». Під час зустрічі з наркомом здоров’я УРСР Іваном Овсієнком Софія Парфанович мала подарувати йому свої книжки — посібник «Гігієна жінки» і свій літературний дебют, збірку оповідань «Ціна життя» (1937), написаних на матеріалі лікарської практики. (Так, ця жінка ще й літературною діяльністю встигала займатися і навіть брала участь у літературних заходах поруч із такими корифейками, як Ірина Вільде, — неймовірно!) На оповіданнях за рекомендацією свого начальства Парфанович мала написати: «Наркомові І. І. Овсієнкові присвячую книжку, так як я могла її написати в буржуазних умовах, в яких жила досі». «“Ціна життя“, — промовисто констатує Парфанович в есеї, — пішла без присвяти».

А зустріч із Павлом Тичиною, на яку Парфанович дуже очікувала, бо встигла побіжно познайомитися з ним іще у Львові на письменницьких зборах, стала просто-таки гвіздком у труну цієї поїздки. Живий класик радо прийняв колегу-дебютантку і, якийсь час послухавши її розповідь про Львів та враження від Києва, взяв із полиці томик Леніна і сказав: «От що вам, Софіє Миколаївно, треба читати. Це чудові речі, це сама мудрість. Щойно вони мене зробили людиною». А затим вручив свою збірку «Партія веде» і порадив «зживатися з радянською дійсністю». І хай із фахового спілкування Софії Парфанович таки вдалося почерпнути дещо цінне, це не надто втішило її в подорожі додому.

КОРИДОР ПОТРЯСІНЬ
Перший випуск Львівської фельдшерсько-акушерської школи в червні 1941 року став і останнім. Львів окупували німці, і в житті Софії Парфанович почався неймовірно тяжкий та болючий період. Спочатку вона звично не опускала руки: спільно з колегою Ярославом Небиловцем вони таки добилися 1942 року дозволу продовжити навчання акушерок, фельдшерів/-ок і медсестер, але тривало це послаблення недовго, та й випускниці отримали вже краківські, а не львівські документи про освіту. У цей час стало не до статей і просвітництва, тим паче не до літератури, тож докторка й професорка Софія Парфанович відновила приватну практику як гінекологиня та повернулася до волонтерської практики в «Народній лічниці», пліч-о-пліч зі своїми нещодавніми випускницями, а роботи у воєнний час там не бракувало.

Працюючи до сьомого поту й продовжуючи робити те, що знала і вміла найкраще — рятувати та допомагати, якийсь час вона ще могла закривати очі на жахіття, які відбувалися довкола: біль війни, утиски, ув’язнення і навіть розстріли колег-педагогів (Парфанович застала розстріл польських учених і лікарів на Вулецьких пагорбах 4 липня 1941 року). Та коли чоловік Софії Пилип Волчук 1944 року дізнався страшний діагноз — рак шлунка, родина таки ухвалила переїхати до Відня, де Пилипа могли обстежити й лікувати, а Роман продовжив би навчання. Наступні роки праці і постійних переїздів Європою Парфанович докладно описала в автобіографічній книжці «На схрещених дорогах».

У лютому 1945 року Софія Парфанович почала працювати в окружній загальній лікарні в місті Куфштайн (Тироль). Згодом до неї приєдналися чоловік Пилип і пасинок Роман. У цей час стало очевидно, що лік життя Пилипа пішов на місяці — допомогти йому не вдається. Парфанович, яка тепер мусила самотужки тягнути родину, влаштувалася на роботу в пологовий відділ фабрики мануфактури в місті Тельфс, але через нелюдські умови її праці й життя сім’я дуже скоро переїхала в Аугсбург. Улітку Софія Парфанович влаштувалася працювати в табір для переміщених українців Зомме-Казерне, а згодом — у міжнародний ДіПі шпиталь, і знову поринула в нескінченну круговерть тяжкої праці, нелюдської втоми й напруги.

Читаючи «На схрещених дорогах», щиро дивуєшся, як, попри цей колосальний тиск, їй вдавалося так любовно й легко виписувати образи цілих сімей, краєвиди, побут. Певно, робила це, щоб не занурюватися в болючі переживання. А болю менше не ставало: 1946 року коханий чоловік, друг і соратник Пилип Волчук помирає, і Парфанович дедалі глибше поринає в роботу та літературну творчість. За наступні роки в Німеччині вона виготувала до друку три збірки новел — «Мандрівкою», «Загоріла полонина» та «Інші дні». Проте з кожним роком жити в Німеччині стає дедалі нестерпніше, і Софія та Роман вирішують переїхати до США.

13 грудня 1949 року Софія Парфанович і Роман Волчук зійшли з корабля «General Stewart», який вирушив із Бремена, на іншому континенті і в іншому світі. Про рідний Львів і батькову садибу «Попід кичерами» в Розлучі залишається тільки згадувати — більше Парфанович ніколи їх не побачить. Згадувати і писати про них.

«АМЕРИКАНСЬКА МРІЯ» І ЗАКАРПАТСЬКІ ЛІСИ
Перший клопіт невтомної Софії Парфанович по приїзді в Америку, попри все пережите, — це можливість якомога швидше відновити лікарську практику. Для цього треба було не тільки суттєво вдосконалити англійську, а й нострифікувати диплом та заново скласти медичні іспити. У 1950 році в рамках нострифікації диплому Софія Парфанович влаштувалася на роботу в одну з лікарень в Огайо, а 1953-го переїхала в Детройт, де почала працювати в гінекологічному відділі шпиталю Святого Хреста. Влітку 1956 року вона склала нострифікаційні іспити, отримала ліцензію на лікарську практику і відкрила в Детройті власний гінекологічний кабінет. На той час їй уже виповнилося 58 років.

Одночасно відновила науково-публіцистичну діяльність: того самого року (сказала б, ще один «рік за десять», але, будьмо чесними, таким був чи не кожен рік свідомого життя цієї жінки) вийшли друком дві статті Парфанович — «До питання української медичної термінології» та «Лікарки на службі народному здоров’ю».

У це важко повірити, але в чужій країні ця невтомна жінка знаходить ще й можливості для громадської активности. Прибувши до США, вона одразу розшукала контакти Українського лікарського товариства Північної Америки і вже 1952 року очолила його, пробувши на цій посаді три каденції — до 1954 року. Приєдналася Парфанович і до літературного діаспорного середовища, ставши членкинею Об’єднання українських письменників «Слово». Вона активно пише, дописує, видає й перевидає свої художні книжки, залишаючись вірною і своєму репортажному стилю письма з любовною увагою до деталей та образів, і дорогим своєму серцю закарпатським лісам і селам з усіма, хто їх населяє — людьми й тваринами. Образи тварин Парфанович виписує з не меншою ретельністю і теплотою, ніж людей, — виходить щось середнє між казково-байковою алегоричністю і магічним реалізмом. Крім повісти «Попід кичерами та над потоком», таку образність бачимо і в збірці оповідань «У лісничівці», і в нарисах із книжки «Люблю Діброву», і в інших численних творах, які Парфанович видавала в той час.

У 1958 році вона змушена припинити приватну практику через операцію — лобектомію легень. Здавалося б, саме час хоч тепер дати собі перепочинок, але ні: вже 1959 року Софія Парфанович повертається до роботи, цього разу в шпиталі для людей із ментальною інвалідністю в штаті Мічиган.

У 1962 році здоров’я знову підводить, цього разу — розшарування сітківки ока. Хай як важко їй це дається, Парфанович припиняє лікарську практику і… зосереджується на громадській діяльності. Організовує літературні читання й дискусії, читає науково-популярні лекції про жіночу і дитячу гігієну — ця невсипуща жінка залишалася активною ще цілих п’ять років. Проте затяжна хвороба урвала життя Софії Парфанович на 71 році вночі проти 27 грудня 1968 року.

ПІДСУМКИ
Софію Парфанович зазвичай згадують як першопроходицю: перша студентка-українка у Львові, одна з перших лікарок, хто відкрила у Львові приватну практику. Проте діяльність її така різнорідна, а масштаб творчого й наукового доробку такий колосальний, що їх слід вивчати та описувати детальніше, ніж скупі статті у вузькопрофільних медичних виданнях, які час від часу, але таки виходять останніми роками.

Зрозуміло, що довгий час до постаті Софії Парфанович у принципі було складно підступитися: участь в антиалкогольному і чи не більше націоналістичному товаристві «Відродження», тривала еміграція робили її персоною нон ґрата в радянський час. Не кажучи вже про те, що велику кількість її праць львівського періоду було фізично знищено і до наших днів вони не дійшли.

На щастя, чимало збереглося і, що ще важливіше, відтепер є у відкритому доступі в мережі[3]. Тож нині можна почитати і науково-популярні медичні статті, і магічно-реалістичні оповідання, і мемуари, і наукові праці однієї з найвидатніших діячок медицини, науки й громадського активізму свого часу. Важко повірити, що все це написала й осягнула одна людина.

Ще більше вражають енергія, сила і невсипущість цієї жінки, «скромної медпрацівниці», як вона себе називала. Попри скепсис колег-чоловіків і опір громадськости, попри всі об’єктивні й суб’єктивні перешкоди, які лише могли поставати у Львові в середині ХХ століття перед жінкою-лікаркою, активісткою і просвітницею, Софія Парфанович, даруйте на слові, робила навколо себе двіж і драйвила собою чужі двіжі скрізь, куди дотягувалася. Її не спиняли ні важка праця, ні болючі втрати, ні поневіряння — усе це вона якимось незбагненним чином трансформувала у творчість, дослідження та нові ініціативи. Гадаю, люди, яким пощастило працювати чи займатися активізмом пліч-о-пліч із нею, ніколи не почувалися покинутими чи дезорієнтованими, хай там що вони робили.

Софія Парфанович, крім того, що сама творчиня і фахівчиня величезного розмаху й сили, стала «батарейкою-світлячком» для цілого покоління, у якого, можна не сумніватися, було достатньо причин для страху. Навіть її історія, прочитана сто років потому, надихає, заряджає й спонукає створювати двіж. Бо якщо одна «скромна медпрацівниця» в ті часи змогла так багато, та ще й у кількох країнах і на двох континентах, то чи не може тепер кожна з нас робити те, чим справді горить?

[1] Див.: Волчук, Роман. Спомини із передвоєнного Львова та воєнного Відня // https://chtyvo.org.ua/authors/Volchuk_Roman/Spomyny_z_peredvoiennoho_Lvova_ta_voiennoho_Vidnia_vyd_2011/

[2] Див.: Парфанович, Софія. Чоловік та жінка — статева гігієна // https://diasporiana.org.ua/miscellaneous/parfanovych-s-cholovik-ta-zhinka/

[3] Див. художні тексти Софії Парфанович: https://chtyvo.org.ua/authors/Parfanovych_Sofiia/